Пам’ятаю, це сталося рано-вранці. Ми знялися з привалу й почали просування. Раптом Раух наказав зупинитися. Виявилося, що ми оточені з усіх боків. Більше двох сотень вершників були розсипані кільцем за триста метрів від нас. Вони не рухалися, наші офіцери приготувалися до оборони. Володимир узяв білий прапор і виїхав назустріч невідомому загону. Від них відокремилися два вершники й під’їхали до Рауха. Вони довго про щось говорили. Потім кудись від’їхали. Минув день, настала ніч. Раух не повертався, наша напруга досягла межі. Я дивилася на офіцерів, розуміючи, куди вони будуть спочатку стріляти, якщо вершники почнуть атакувати. Тільки почало світати, з’явився Раух. Мене вразило його бліде, як у мерця, обличчя. Під’їхавши, нічого не сказав, тільки махнув рукою, і наш загін повільно рушив уперед. Вершники розступилися, даючи дорогу. Раух їхав першим, опустивши голову. Пройшло ще кілька днів, але Раух нічого не розповів ні про те, хто ж оточував нас, ні про те, як йому вдалося домогтися для нас вільного шляху. Здавалося, після цього дня він цілком змінився, замкнувся в собі, майже не розмовляв і їхав, занурений у якісь похмурі думи. Так ніхто й не довідався, що ж сталося з ним. Усі бачили, наскільки він змінився, але ніхто не наважувався запитати, що саме він пережив. Повернулася його тінь. Напевно, ви вже здогадалися, що між нами був зв’язок, але після цього повернення все скінчилося. Здавалося, що його страждання чи жах, що поглинули його з того дня й тієї ночі, поставили між нами нездоланну перешкоду. Одного тільки разу, та й то чи в півсні, чи в маренні, він кілька разів простогнав одне ім’я «Дагоєв» — і все… Це ім’я стало єдиним, що давало мені натяк на те, що там сталося.
Незабаром ми натрапили на великий козацький загін, що відстав від Оренбурзької армії. Разом з козаками ми добралися до якогось містечка, яке було, на щастя, під контролем японських військ. А далі… Далі були звичайні дороги вигнанців. Більше я не бачила нікого з тих людей, з якими ми пройшли той божевільний похід. І от учора, Господи, невже це було всього лише тільки вчора, я знову зустріла його. І знову почався цей жах…
Ольга замовкла. Тільки зараз я відчув невимовну самотність, яка охоплювала цю жінку. Я розумів, що її розповідь була звернена не тільки до мене, і навіть не стільки до мене, скільки до свого душевного болю, що його відчувала Ольга. Поглянув на годинник. Підходив час мого чергування.
— Прийшла моя черга охороняти наш табір, та й вам треба відпочити, — сказав я, звично перевіряючи наявність патронів у барабані револьвера.
— Вибачте, осавуле, що через мене ви не змогли поспати.
— Нічого, на посту відісплюся, добраніч, Ольго, — промовив я й пішов до місця, де мав бути Раух, роздумуючи над почутим.
Чергування своє я провів, вдивляючись у нічну пітьму й міркуючи над розповіддю Ольги. Раух, здавалося, відчув мій стан, але нічого не сказав.
Наступний весь день ми просиділи у своїй схованці. Ставлення Рауха до Ольги було ввічливим, але трохи відстороненим. У той же час і я відчув, що між мною і ротмістром пролягла невидима стіна відчуження. Він, і так не особливо говіркий, цілком замкнувся в собі. Ще й поступово в мені стало наростати відчуття, що гори, оточуючи нас, начебто все більш зловісно нависали над нами, чужинцями в цих краях.
Наступного дня, ще тільки почало світати, ми почули віддалені постріли: десь у горах ішов бій. Відлуння далекої сутички тривало приблизно годину. Увесь цей час ми провели зі зброєю напоготові. Потім усе стихло, але розуміли, що й у цих горах зовсім не безпечно. Увечері ми заговорили з Володимиром про необхідність продумати можливості повернення на рівнину для розвідки. Через день мали закінчитися наші убогі припаси, а на ягодах, зрозуміло, довго не протягнеш, до того ж на нас щохвилини могли натрапити збройні загони, в існуванні яких ми переконалися зранку.
Раптом із гребеня гори, де чергував Багуляк, почулися кроки, через хвилину він скотився до нашого табору.
— Начебто якісь люди сунуть у нашому напрямку, — засапавшись, але напрочуд спокійно повідомив він.
Підхопивши зброю, ми вискочили з ущелини й залягли, сховавшись за поваленими буревієм деревами. Приблизно в кілометрі від нас, по стежці вздовж гірського струмка, їхали десятеро вершників. Хоча сонце вже схилялося до заходу, було ще досить світло, але на такій відстані визначити, хто ці люди, було неможливо.
Я подивився на Ольгу, її обличчя було нерухоме, тільки в очах наростало почуття страху.
— Ніппон, — прошепотів Ван.
Я, на відміну від нашого китайця, відчув полегшення: японські війська дотримувалися в Маньчжурії нейтралітету й без якихось своїх вигод у бойові дії не втручалися. Я подумав, що непогано було б поспілкуватися з ними й дізнатися, що діється на рівнині. Утім, звик, що в цій країні від кожного можна чекати чого завгодно.
Через якийсь час вершники наблизилися настільки, що можна було роздивитися: семеро з них одягнені в жовті мундири й сукняні шоломи, а троє інших — у цивільному, кілька коней нав’ючені тюками, з яких стирчали якісь штативи. В одного з японських кавалеристів поперек сідла лежав ручний кулемет. Попереду їхав офіцер з лейтенантськими петлицями, на боці в нього висів самурайський меч. Деякі солдати були поранені, про що свідчили плями крові на мундирах. Їхні змучені коні ледве пленталися. Було зрозуміло, що цей загін нещодавно вів бій і, швидше за все, саме його відлуння ми чули ранком. До того ж вони, судячи з усього, готувалися до привалу й запросто могли натрапити на наш притулок.
Про всяк випадок, ми взяли вершників на приціл. Тепер вони їхали схилом, витягнувшись ланцюжком навпроти нас. Ідеальні мішені.
— Може варто вийти до них? — тихо сказав я Раухові. Той мовчав, хоча я розумів, що він думає про те саме, що і я.
— Я спробую з ними поговорити, — нарешті відповів ротмістр.
— Може я? — несподівано запропонувала Ольга. — Жіночий голос їх не так насторожить, а японську я трохи знаю.
Особливого вибору в нас не було, і ми наважилися зав’язати переговори. (Можливо, це рішення і привело нас до тих жахливих подій, що розгорнулися далі…)
Як і кожен емігрант, що побідував у Китаї, я теж знав кілька фраз по-японськи, утім, половина з них належала до категорії брутальних. Однак змушувати ризикувати жінку ми не могли й не хотіли.
Раптом Ольга підхопилася на весь зріст і щось вимовила дзвінким голосом. Вершники зупинилися, схопилися за зброю й миттєво взяли її на приціл. Моя душа завмерла, стиснув рукоять нагана, намагаючись точніше взяти на мушку вершника з кулеметом. Японський офіцер дав знак своїм солдатам не стріляти і щось крикнув у відповідь. Кілька хвилин тривала ця розмова. Мені здалося, що вона тягнеться нестерпно довго. Я відчував, як по моєму обличчю стікають струмки гарячого поту.
Нарешті Ольга обернулася до нас і сказала:
— Офіцер готовий обговорити з вами деякі питання й хоче розбити табір біля нас…
Спочатку до нас, тримаючи карабін наперевіс, під’їхав один з японських кавалеристів. Уважно оглянувши місцевість і переконавшись, що крім нас поблизу нікого немає, він кілька разів махнув карабіном над головою. Невдовзі весь японський загін уже був на місці нашого табору. Офіцер наказав солдатам розбити місце для стоянки й виставити вартових. Незважаючи на крайню втому, діяли вони чітко і злагоджено — видно було, що бувалі вояки.
Тим часом японський офіцер, віддавши необхідні команди, щось сказав Ользі.
— Тепер старший лейтенант запрошує вас на нараду, — переклала вона.
Японець був років тридцяти, досить високий на зріст, широкоплечий, з відмінною поставою. Він козирнув нам і відрекомендувався: