Йозеф Талло
Волосся Вероніки
(Збірка)
Переклад з словацької
Бориса й Василя Луцкевичів
Художнє оформлення
Р. З. Масаутова
Переклад здійснено за виданням:
Jozef Tallo, Vlasy Bereniky,
Slovensky spisovatel, 1961.
Волосся Вероніки
Екзамени тривали вже три години. Професор хвилювався й питав про одне й те саме.
– Уявіть собі таку ситуацію: автомат передає, що досяг межі галактики в районі Волосся Вероніки. Запитує, летіти йому далі, втративши орієнтацію й можливість повернення, чи вернутися з матеріалом, який здобув. Треба рішати. А часу мало. За дві хвилини втратимо можливість останньої передачі, яка дійде до адресата через триста мільйонів років. Що б ви зробили?
Перший студент надто довго думав. Другий теж. Незабаром питання стало відоме за дверима аудиторії, бо в коридор виходили студенти, які не склали екзаменів.
Усі інші мали досить часу обдумати відповідь.
Один рудий, веснянкуватий хлопець, од хвилювання почав заїкатися. Радив то летіти, то повертатись.
Професор і його відіслав.
– Компромісу не може бути! Питання ясне: летіти чи вернутися?
– Звісно, вернутися, – вихопився студент в окулярах. – Навіщо ж його туди й посилали, якщо не привезе цікавого матеріалу?
– Хвилинку. – Професор зупинився біля вікна: – Перед автоматом поставлена мета: здобути дані з галактики в районі Волосся Вероніки. Та як тільки залетить до сусідньої галактики, не зможе вернутися. Матеріали матиме, але зостанеться там. Саме про це йдеться. Саме про це.
– Тоді не знаю, – знизав плечима самовпевнений студент, думаючи, що питання все-таки безглузде. Бо яке має значення – полетить автомат чи не полетить, якщо ми не одержимо ніяких даних.
Студент підвівся і ображено зашепотів щось негарне про свого професора. Цього студента вважали за великого логіка, і він гордився тою славою.
Потім, як і логік, «прогоріло» ще двоє студентів.
Нарешті зайшла тендітна дівчина. Ніжними пальчиками вона м’яла сумочку. Боялася і тремтіла, ще коли входила до кабінету.
– Ну, ця вже готова! – махнули на неї товариші і впевнено пішли до буфету. – Розіта вилетить, як багатоступінчаста ракета!
Голос дівчини, коли вона відповідала, тремтів.
– Маю дві хвилини, товаришу професор. Часу досить. Можливо, я не вирішу питання, але я б хотіла побачити Волосся Вероніки…
– Будь ласка! – прокинувся професор.
Він теж не чекав чогось мудрого від цієї студентки. Простягнув руку – засвітився великий екран.
У безмежних глибинах всесвіту з’явилося Волосся Вероніки.
Професор, щоб скоротити дві хвилини тяжкого чекання, механічно повторив:
– Світло летить звідти триста мільйонів років. Зможете собі уявити це? Автомат перебуває на межі фосфоризуючої туманності. Між нею і нами – хмара космічного пилу. За дві хвилини втратимо зв’язок. Перед ним ясна заграва невідомого світу, наша галактика заглиблюється в темряву. Дві хвилини…
Тоді звернув увагу на обличчя дівчини. Очі блищали, губи були розтулені. Обличчя пашіло, ніздрі виказували хвилювання.
– Нехай летить далі! – вигукнула. – Якщо людина лишиться в темряві атомного пилу, нехай хоч зроблена нею машина, нехай хоч вона проб’ється в безконечні далі! Нехай летить вперед, нехай летить!..
Професор підвівся, на очах у нього блищали сльози.
– Дякую! – сказав він дівчині. – Мені вже здавалося, що я п’ять років викладав оцим приладам та електронним лічильним машинам…
– Вони того не розуміють, – розплакалась дівчина.
– Колись, можливо, усі це зрозуміють. Хоч поки що – то тільки мрія. Така ж далека, як Волосся Вероніки.
Професор усміхнувся й вимкнув екран. Потім поставив студентці червоним чорнилом «відмінно» з усіх предметів: астрофізики, математики, космобіології, кібернетики…
Лейтенант
Астероїд Юнона не мав регулярного астронавтичного сполучення. Ракети залітали сюди лише тоді, коли треба було привезти для малої науково-дослідної станції харчі та деяку сировину.
Правда, наукові результати у дослідженні елементів ядра були досить значні. Робота велася у двох ядерних печах, і наслідки її мали все більше практичне значення.
Та все-таки це була окраїна, науковий закуток космосу, І який нікого особливо не приваблював. Тут не можна було чимось прославитись, тут вимагали тільки буденної копіткої праці. Щоб мати вигідне сполучення з Землею, астероїд Юнона був задалеко, а для героїзму – надто близько, у незавидному, звичайному місці, та й у сусідстві з відомим Марсом, куди з інших планет зліталися, як додому.
При обсерваторії, що належала науково-дослідній станції і була розташована з протилежного боку яйцевидного астероїда, у відділі астронавтів працював лише один кваліфікований радист.
Звичайно, це був молодий офіцер, який відбував тут практику не більше двох-трьох років. А потім його чекала праця десь у районі Урана або Нептуна, де все дихало таємничістю і кожен виліт обіцяв сенсацію та нові й нові відкриття.
Наша історія відбувалася тоді, коли на астероїді служив радистом Володимир Марчек – лейтенант астронавтики. Закінчив він академію два роки тому. Рік літав на космічних кораблях різних типів і тоді познайомився з найвідомішими у світі командирами космічних кораблів: майором Макаровим, який облітав сузір’я Центавра, полковником Брезовським, що врятував наукову станцію на Меркурії, і капітаном Ломбарді, найвідважнішим астронавтом усіх епох.
Потім його послали на Юнону на самостійну роботу. Служба там була неважка, але досить нудна: підтримував зв’язок з радіостанціями Марса. А у вільний час міг читати. Або, як не було перешкод в атмосфері, слухати крізь космічний шум старі пластинки з близьких радіостанцій чи завивання радіозірок.
На науковій станції працювало кілька неодружених геологів, старий лікар з дружиною, троє інженерів з родинами, які не могли дочекатися, коли повернуться з цього вигнання між люди. Наймолодшою була дружина одного з інженерів, струнка жінка з волоссям кольору платини…
Відтоді, як лейтенант Марчек її побачив, він часто думав про неї. Хоч астероїд був і невеликий, жили тут усі відокремлено, не зустрічаючись тижнями. Лейтенант довго сушив голову, як йому зустрітися з стрункою пані Марієттою, яка, мабуть, нудиться так, як і він, бо чоловік її тільки й марить кадмієвими гальмами та урановими стрижнями. Він жив у світі протонів, нейтронів, електронів, мезонів, коротше кажучи, в якихось зовсім інших величинах.
Лейтенант видумував десятки варіантів, але кожен здавався йому легковажним. Він так переживав, що навіть напився і почав молоти нісенітницю про самотність, викликавши обурення радистів з Вести.
– Чоловіче, не надумайся собі там з’їхати з глузду: лишилося всього три місяці. А пляшці краще дай спокій!
Це на нього вплинуло, і принаймні під час служби більш таке не повторювалось. Але й випадку побачити гарненьку дружину інженера теж не траплялось. Хоча б посидіти з нею за столом та надивитися на неї, поки товариство розмовлятиме…
Аж одного вечора обізвався в кабіні телефон. Лейтенант ліниво підняв трубку і неохоче обізвався. «Знову метеоритовий дощ викликав тривогу? Ото буде нудьга сидіти годинами у сховищі!» Раптом його кинуло в жар, і від несподіванки він не міг промовити й слова.
У телефоні пролунав голос дружини інженера:
– Це ви, Владо?
Ніколи ще не зверталася вона до нього з таким довір’ям. Це було так несподівано, що він почав заїкатися і дуже на себе сердився за це.
– Послухайте! Щось тут у нас діється… Інженери замкнули за собою свинцеві запори, а спека стає дедалі дужча. Зовні лишилися самі жінки, старий пан Ріхтер та ще геолог-інвалід. І діти. Не знаю, що робити.