– Про кого це ти? – спитав капітан розгублено, бо саме хотів її поцілувати, та Іветта мимоволі відхилилась.
– Та про них. Про кремнієвих людей.
Капітан насупився – адже досі Іветта думала тільки про нього. Тепер вбила собі в голову щось привабливіше – табір гостей за пагорками, над яким безперервно піднімались п’янкі запашні хмари та чулися уривки звабливої музики, ніжної, недокучливої. Проте людина готова була бігти за нею, бо музика була невловима.
Невловима…
«Це їхня таємниця», – майнула капітанові думка, але він не міг тверезо обміркувати її. Іветта, очевидно, забула про кремнієвих людей чи, може, бачила їхню подобу в своєму капітанові.
«Я для неї тільки замінник, – кисло думав Ленський, – душею вона десь там, де вимріяла собі щось надзвичайне, вершину блаженства й щасливого життя».
Прийшли на берег річки, що протікала поблизу міста. У горах текла вона через табір гостей і тепер була чиста, як кришталь. Колись її забруднювали відходи з хімічних заводів, а тепер вода була з чудодійним лазурним нальотом. По ту сторону текли з табору бурхливі струмки, і всі ходили брати собі з них воду, бо вона повертала людині силу м’язів та охоту до життя.
Вода мала всякі домішки, це підтверджували лабораторні аналізи, але була добре профільтрована, вона пройшла крізь хімічні агрегати, її можна було вживати для лікування.
Капітан мовчки розглядав схожий на полярне сяйво ореол над пагорбами. З обіймів не випускав Іветти, дівчина заснула. Було нехолодно, й вони могли сидіти надворі навіть до ранку.
Іветта, легко дихаючи, усміхнулась. Була спокійна, краща ніж будь-коли, а як прокинулась, погладила повільно й граціозно свого коханого.
Щось промовила, та капітан не почув, тому нахилився до гарних, повних уст, які ніжно заворушилися й прошептали:
– Вони надзвичайні! Сильні й красиві…
Мимо прогулювався якийсь зівака. Хмаринка затулила місячний диск, щоб у високій траві не було видно закоханих, сяючу білизну їхніх тіл.
Можливо й це був вияв особливої уваги гостей. Бо вони були галантні й за кожне добре слово віддячували з королівською щедрістю.
І ось настав довгожданий день зустрічі. Усі з хвилюванням чекали в залі та й у всьому великому місті, звідки кореспонденти надсилали на цілий світ повідомлення. Інші міста протестували, хотіли, щоб конференція відбувалася в них. Та перевагу дали цьому містові, бо табір гостей був розташований близько за пагорбами. Прилетіли саме сюди, а не деінде. Отже, сьогодні тут був центр земної кулі.
Героями дня тепер були радисти, бо поки що єдиним засобом зв’язку з гістьми служили електромагнітні хвилі.
Завдяки телепередачам кожен приблизно вже знав, який вигляд мають гості. Що вони дуже подібні до людей, гарні, гінкі, широкоплечі, що прилетіли тільки чоловіки, що мають вони густі пишні чуприни усіх відтінків золота, срібла, міді, блискучого антрациту та стиглих каштанів. Що в них довгі вії й рівні брови, плечі їхні дужі, а руки – еластичні.
Перший прийшов до залу малий Кокс, дещо ранувато. У залі було пусто, тільки білява Ріхтерова розкладала на столі якісь папери.
Кокс кашлянув, хотів щось сказати, але голос застряв йому в горлі. Кашлянув ще раз:
– Рано ви, молодичко, встали.
– Та, знаєте, вдома сумно: я розлучена.
– Знаю!..
Кокс зрозумів, що сказав це надто палко, але молода жінка йому подобалась. Уже давно шукав нагоди побалакати з нею. Тепер вони були самі.
На підлогу впав шматочок паперу, може, навіть випадково. А втім, хтозна. Кокс галантно нагнувся, підняв його і подав Ріхтеровій, почервонівши від швидкого руху.
– Якщо маєте час, – промовив, – ми могли б після конференції зустрітися.
– Навіщо? – Жінка глузливо блиснула очима, але помітила, що малий Кокс зовсім не такий малий. То тільки загальновідома скромність робила його меншим – принаймні на півфута. Насправді він вищий за неї на два пальці, має довгі вії і чисті дитячі очі.
– Просто так, – розгублено, наче студент, відповів Кокс, бо розумів, що вирвалося це в нього зовсім не до речі.
– Не маю часу… – відтягувала жінка.
– Жаль, – глухо видавив Кокс.
Почервонів і хотів пройти собі мимо жінки. Але в вузькому проході було мало місця, вони не розминулись і стали поруч. Це могло мати вирішальне значення, бо невеличкий рух – і вони опиняться в обіймах, та… несподівано рипнули двері, і, всунувши ніс у газету, як сліпий, до залу ввалився полковник Яворник.
Ріхтерова відступила, почала розкладати папери.
– Дякую, я зроблю сама, – мовила вона, коли Кокс хотів допомогти. І саме в той момент розсипалася вся пачка.
На щастя, впала вона на стіл, і зібрати її було не важко. Полковник примостився в куточку й читав далі. Кокс розгублено стояв біля жінки й дивився на її білу шию, бо всі слова, що він приготував на такий випадок, вилетіли йому з голови. Це було складніше, аніж робити розрахунку чи розшифровувати сигнали кремнієвих гостей з Сіріуса.
Ріхтерова оглянулась і, побачивши Кокса, запитала нетерпляче:
– Ви щось хотіли?
– Зустрітися з вами, – прошепотів Кокс, тепер уже зовсім рішуче. – Ви знайдете для мене хоч хвилину?
– Ні.
– Жаль!
Жінка суворо зміряла його поглядом і знизала плечима.
– Увечері буду перед віллою. О сьомій. Якщо принагідно там будете, запрошую на каву.
Кокс не відповів, бо якраз увійшов голова із почтом, а коли вони сіли, появився генерал з ад’ютантами. Ленський галантно допоміг Іветті скинути пальто.
Жінки сіли за сусідній стіл і про щось зашепотіли. Кокс крадькома глянув на них, але відразу мусив обернутися, бо голова підвівся й сказав:
– Ось-ось сюди мають прибути гості. Власне, парламентер наших гостей. Так ми домовились. Надіюся, що наш друг Кокс розумітиме їхню мову…
Кокс відчув на собі погляди присутніх, тому, навіть не попросивши слова, сказав:
– У цьому не буде потреби. їхній парламентер розмовлятиме по-французьки.
– Звідки ви знаєте?
– Учора він сам сказав.
Тепер уже всі зрозуміли, що без Кокса вони – як глухонімі. Всі тут залежать від його знань, і цей референтик тримає їхню долю в своїх руках. Цей дрібний чиновничок, який мав справу з копійками, тепер вирішуватиме проблеми і міжпланетних і навіть міжзоряних масштабів.
Минула хвилина, і всі обернулися до дверей. Не було чути, що перед будинком зупинився якийсь транспорт. Парламентер прилетів, здається, на невеликій фотоновій ракеті.
Був справді незвичайний.
На зріст – понад шість футів, плечистий, а коли сміявся, у роті виблискували перлини зубів. Легенько вклонився. Його золотисте кучеряве волосся виблискувало на сонці. Лице було засмагле, а глибокі очі випромінювали ніжне блакитне сяйво.
Голова побіг до входу, трохи навіть зашвидко, і, зрозумівши це, розгубився. «Вийшло не дуже гарно», – подумав Кокс і зауважив, що гостя намагаються посадити на почесне місце. Але той безцеремонно сів у крісло головуючого, і Ааугтон залишився стояти.
Якусь хвилину гість допитливо-спокійно дивився на присутніх і знову злегка вклонився.
– Янг Мезіам, – відрекомендувався він, усміхнувшись так ніжно, наче на щоки йому сів сонячний зайчик.
Тепер кожен підводився й називав своє прізвище. Янг Мезіам трошки морщив чоло, очевидно, не міг запам’ятати всіх, але заклопотаність швидко зникла з його обличчя. Був він дуже простий і симпатичний; подався трохи вперед, природним рухом розправив волосся й почав каліченою земною мовою:
– Приступимо до діла.
Обидві жінки аж стрепенулись, коли пролунав дзвінкий голос гостя. У ньому крилася якась невідома сила…
– Прилетіли ми до вас, – розповідав Янг Мезіам, – щоб укласти торговельну угоду. Не маємо злих намірів. Нам відомо, що у вас теж є водневі реактори й енергетичне проміння, ви вмієте захищатись. Ми тільки хочемо укласти невелику торговельну угоду. Ви нам продасте одну планету.
Тут він сказав слово, якого ніхто не зрозумів, та Кокс відразу пояснив: