Нарешті на п’ятий вечір ми їх побачили. Дні на планеті дещо коротші, ніж наші. Але й ті п’ять днів видалися нам вічністю.
Вони з’явилися на межі жовтого й оранжевого лісів. Перший був самозванець-астробіолог Нортон. Він уже кинув усі прилади і втікав щосили.
Інші більш-менш зберігали гідність. Але всі були в пилюці, обірвані. Ранених несли на швидко зроблених носилках.
Останній ішов капітан. Він постарів і посивів.
Проходив повз Стефанопуліса й запросив і його до великої ракети.
Теплові залпи з лісу трохи стихли.
Маневр невидимих захисників планети був ясний: загнати нас, чужинців, назад у ракету. Змусити покинути планету, не взявши з собою й тріски. Вони заганяли нас на скалисту, зовсім голу рівнину…
І ми вже рятували тільки життя. На дорозі, по якій ми тікали, валялися мішки, клунки, навіть дрібниці, що люди їх носять у кишенях. Зразки руди, насіння й овочів – усе загинуло разом з мішками…
Ніч була тиха й мертва. Господарі давали нам можливість покинути з ганьбою планету. Ми навіть не могли нічим довести, що були на Прімі.
Тоді інженер Стефанопуліс вирішив діяти. Він направив радіоактивні хмари з реактора на ліси й під захистом того бар’єра вибіг на узлісся. Відламав кілька галузок, зловив навіть прозорого тритона.
Це була досить мізерна здобич. Він повернувся до ракети, вкинув у шлюз речі й хотів збігати ще раз…
Це його загубило.
Реактор вибухнув і смертельно поранив інженера.
Саме завдяки цьому експедиція не зазнала повної невдачі: ми стартували за кілька хвилин після вибуху.
Оскільки загрожував посилений наступ, я залишився, щоб прикрити ракету променеметом. Зі мною була рація з антеною.
Ракета відлетіла, і на планеті знову настала тиша. Інженера я поховав. Ніхто не з’являється.
Що ж, експедиція зазнала поразки, та це не була поразка астронавтики.
Привіт Землі!
– Це хоробра людина! – сказав начальник сектора Єлінек.
Директор інституту радіоастрономії Лазарєв устав.
– Що буде з експедицією?
– Вони не повернуться. Було б наївно думати, що їх випустять живими.
– Як ви думаєте, вони помстяться на радистові, який там залишився?
Хвилювання було зрозуміле. Лі Ган Чіо був посланцем інституту радіоастрономії. Лазарєв знав його особисто.
– Навряд, – підвівся й начальник сектора. – Цього разу людина зустрілася з істотою, яка судитиме її справедливо.
– Не поспішайте з висновками, – нагадав директор. – Ви забули про смерть невинних людей – Клавдія і Струга.
– Невідомо, чи вони вмерли. Може, пропали безвісти. Принаймні експедиція, введена в оману помилками Нортона, не могла їх судити як зрадників.
– А що нам робити? Ви ж знавець Ерідана.
Начальник сектора виструнчився:
– Послати другу експедицію.
Вони потиснули руки і глянули один одному у вічі. Кожному здалося, що в очах товариша блищить сльоза.
Маленька сльоза, викликана внутрішнім хвилюванням, сльоза, яка зміцнює людину в дії. І вони вирішили: те, що сталося, не можна замовчувати, треба повідомити всі радіостанції про це… Людина має досить сили, щоб визнати помилку і навіть поразку. Але кінець кінцем вона все-таки переможе!
Честь професії
Старий, сивий чоловік сперся на бильця балкона. Стояв уже там з годину. А перед ним вуличкою посувався строкатий карнавальний похід. Розкидали барвистий серпантин і конфетті. Люди сміялися, гриміли салюти. Потішні костюми були такі різноманітні, а маски вишкірювалися й сміялись… У картатому блискучому шовку скакали веселі доміно.
Величезний паяц у гостроверхій шапці жваво жестикулював на тротуарі, а металеві дзвіночки, якими він був обвішаний, радісно дзеленькали.
Маски юрбою вривалися до будинків і з веселим галасом витягували людей на вулицю. Найбільш пустотливі помітили чоловіка на балконі. Вони вдерлися у ворота, гупали по вузьких спіральних сходах, і хвилину було чути їхній переможний крик. Двері були відчинені.
Навіть не треба було дзвонити, влетіли із сміхом у кімнату й подалися на балкон.
– Ви мусите іти з нами! Мусите! Тепер кожен – мусить! – лунав енергійний голос високого юнака у супроводі дівочого сміху.
– Мушу?
Чоловік обернувся, випростався.
Це був уже літній велетень, проти якого вуличний паяц мав вигляд смішного довгастого черв’яка.
Старий був плечистий, сильний і, незважаючи на роки, стрункий, мав благородні риси обличчя та імпозантну постать атлета.
– Мушу? – перепитав він. З обличчя його повіяло смутком. – «Мушу» – великий пан, а «не можу» – ще більший.
Не зрозуміли, на що натякає. Але їх зупинила його зовнішність. Найближчий юнак несподівано зірвав маску і привітався.
– Капітане Якубець… – зашепотів він, ніби не вірив очам.
Сивий чоловік засміявся:
– Звідки ти мене знаєш?
– Ми з астронавтичного інституту, – відповіла якась дівчина. – У нашій аудиторії висить ваш портрет.
Усі шанобливо стояли перед сивим чоловіком.
Старий кивнув головою.
– Так, це я… – І по його обличчю майнула тінь, ніби давній спогад. – Ідіть бавитися.
Але вони не хотіли йти.
– Ходіть з нами, – просили. А дві гарні дівчини, чорнява й білява, узяли його під руки.
– Я не можу… – насилу відсунувся од билець, і дівчата міцно його підхопили. Він заточився. Швиденько підсунули йому крісло, що стояло в тіні.
– Вогниста гора забрала в мене ногу. Ви ж знаєте…
Не знали. Знали тільки його портрет. Внизу бушував карнавал і пищали паяци. Чоловік підтягнув крісло у кімнату, але двері залишив відчинені. Хлопці й дівчата почали розглядати стіни. Капітан Якубець засвітив низький торшер. На стінах висіли фотокартки незнайомих людей, один з них був негр.
– Хто це?
– Переможці Вогнистої гори.
Ніхто не запитав, чому й їхні фото не висять в інституті поруч з портретом капітана Якубця. Якубець – радіоастроном, винайшов багато приладів, а ці молоді люди були учасниками якоїсь дослідницької бригади. Віддали життя за честь професії, померли молоді, як сотні й тисячі інших. Коли б ми їх усіх згадували – у підручниках не вистачило б місця. Якби захотіли повісити їхні портрети – не стало б місця на стінах громадських будинків…
Хтось із гостей насмілився:
– Розкажіть про них.
Довго просили. Та коли почав, забули про веселий хоровод на вулиці.
– Уже майже не було місця на планетах сонячної системи, куди б не ступила людина. Тепер таких місць нема. Але тоді ще викреслювали білі плями з карти Нептуна, багато невідомих закутків було на місяцях Урана.
Та в першу чергу треба було покорити найважче – Вогнисту гору на найдальшому термінаторі Меркурія.
Мабуть, не треба вам нагадувати, як підтвердились усі передбачення астрономів. Найближча планета повернена до Сонця завжди одним боком, на одній половині Меркурія панує вічний день, на другій – вічна ніч. Лише на вузькій смузі – на межі дня і ночі – можна будувати обсерваторії, і тому кожен метр має тут своє значення.
Я тоді був уже досвідчений астроном. Мене послали в обсерваторію на Меркурій. Тільки там я довідався, що готується генеральний наступ на Вогнисту гору. І я маю в цьому помагати.
Про бригади розвідників (так називали людей, які присвячували себе відкриттю невідомих територій) я не знав майже нічого. Вони були далеко, бо, як я вже згадував, невідомі місця доводилося шукати у віддалених закутках. За винятком Вогнистої гори. Бо Меркурій, порівняно з Нептуном, відносно близька планета, від неї до Землі – рукою подати.
Одного дня повідомили, що приїде група бригади Захарова. За двісті двадцять днів вони були на місці. Використали швидкі ракети, рискуючи зіткнутися з метеоритами. Це не була звичайна хвалькуватість: у далекі місця вони не могли дістатися впору надто повільними кораблями.