— Беверлі, ні…
— Так.
— Я…
— Навчи мене літати, — каже вона зі спокоєм, якого не відчуває, розуміючи з вогкої теплоти на своїх щоках та шиї, що він розплакався. — Покажи, як це робиться, Бене.
— Ні…
— Якщо це ти написав того вірша, доведи. Якщо хочеш, можеш торкнутися мого волосся. Усе гаразд.
— Беверлі… я… я…
Тепер він не просто тремтить, він увесь труситься. Та вона знову відчуває, що ця лихоманка складається не з самого страху, значна її частина — провісник агонії, що є осердям цього акту. Вона думає про
(птахів)
його обличчя, про його любе, миле, серйозне обличчя, і знає, що то не страх; він відчуває бажання, ось що — глибоке, пристрасне, вже ледь стримуване бажання, і знову повертається могутність, схожа на відчуття польоту, немов дивишся зверху вниз і бачиш пташок на верхівках домів, на телевізійних антенах, бачиш, як вулиці розбігаються під тобою, наче мапа, бажання, а так, це щось неймовірне, це бажання й любов — вони вчать тебе літати.
— Бене! Так! — раптом скрикує вона, і припона обривається.
Вона знову чує біль і на мить лякається, що її зараз розчавить.
А тоді він спирається на долоні й страх зникає.
Він великий, о так — і біль повертається, цього разу глибший, ніж коли Едді спершу увійшов у неї. Вона змушена знову прикусити губу й думати про птахів, поки печія не вщухне. Та біль іде геть, і вона торкається пальцем його губ, він стогне.
Жар знову спалахує в її нутрі, і раптом сила переміщується в нього; вона радо її віддає і сама лине з нею. Спершу з'являється відчуття, наче її колисає на хвилях, наче пливеш вишуканою, солодкою спіраллю, і вона безпорадно крутить головою туди-сюди, а з-поміж стиснутих губ виривається монотонне гудіння, це і є політ, це він, о кохання, о бажання, о, це неможливо заперечити, воно єднає, дарує, творить сильне коло: єднання, дарунок… політ.
— О Бене, о мій любий, так, — шепоче вона, відчуваючи як піт виступає на її обличчі, відчуваючи їхній зв'язок, щось, що тут по праву, і воно схоже на нескінченність, на цифру 8, покладену набік. — Любий, я кохаю тебе всім серцем.
І вона чує, як воно починається, — те, про що не мають жодного уявлення дівчата, які шепочуться й кихкотять у шкільних роздягальнях, коли патякають про секс; вони лише чудуються з того, що секс — це, певне, суцільні мацання-жмакання, і тепер вона усвідомлює, що для них він уявляється якоюсь химерною, туманною потворою; вони кличуть його «Цим». А ти Це робиш, а твоя сестра з її хлопцем Це роблять, а твої мамка з татком досі Це роблять, бо самі вони Цього не робитимуть, Боже збав; авжеж, можна подумати, що вся дівоча частина п’ятого класу складається з самих майбутніх старих дів, і тепер для Беверлі очевидно, що жодна з них навіть не уявляє цього… цього завершення, і від крику її втримує лиш те, що інші почують і злякаються, що їй сильно болить. Вона сильно прикушує долоню. Тепер вона краще розуміє верескливий сміх Ґрети Бові, Селлі Мюллер та решти: хіба вони, їхня сімка, не провели більшу частину цього найдовшого, найжаскішого літа в їхньому житті регочучи, як навіжені? Ти смієшся, бо страшне й незвідане може бути й кумедним, і ти смієшся так, як іноді сміються й водночас плачуть маленькі діти, коли до них наближається дурнуватий клоун, бо вони знають, що це має бути смішно… та вони помічають за тим фасадом щось незвідане, сповнене лячної первозданної сили.
Кусання вже не може стримати крику, і єдине, що вона може зробити, аби вони (і Бен) не злякалися — це вигукнути в темряві:
— Так! Так! Так!
Величні образи польоту сповнюють її голову, змішуючись з хрипкими зойками граклів та шпаків — ці звуки стають для неї найсолодшою музикою в усьому світі.
Тож вона зринає, злітає високо-високо, і тепер ця могутність не в ній і не в ньому, а десь між ними, і вона скрикує, і відчуває, як тремтять його руки, і вона вигинається, — вище, до нього — відчуває його судоми, його дотик, його абсолютну, хоча й плинну єдність із нею в цій темряві. Разом вони прориваються до життєдайного світла.
А тоді все скінчується, вони в обіймах один одного, і коли він намагається щось сказати, — певне, якесь дивне вибачення, яке болітиме, якщо вона згадає, якесь дурне вибачення, слова-наручники — вона зупиняє слова поцілунком і відпускає його.
До неї іде Білл.
Він намагається щось сказати, та затинається на кожній літері.
— Помовч, — каже вона.
Щойно набутий досвід заспокоює її, та вона розуміє, що втомилася. Вона втомлена й збіса роз’ятрена. Внутрішні й задні боки її стегон здаються липкими, і вона гадає, це, мабуть, тому, що Бен справді кінчив, або ж у неї йде кров.
— Усе буде гаразд.
— Т-т-ти в-в-впевнена?
— Так, — каже вона й сплітає пальці на його потилиці, торкаючись його спітнілого волосся. — Можеш закластися.
— А т-т-тобі бо-бо… бо-бо…
— Ш-ш-ш…
Цього разу не так, як було з Беном; пристрасть є, та зовсім інша. Бути зараз із Біллом — найкращий із можливих фіналів. Він чуйний, ніжний, ледве не повністю спокійний. Вона відчуває його хіть, та її стримує стурбованість через неї, адже, мабуть, лише Білл та вона сама усвідомлювали могутність цього акту, і що про нього не можна буде говорити — ні з чужими, ні між собою.
Наприкінці вона дивується раптовому припливові й ледь встигає подумати: «О! Це знову воно, цікаво, чи я це витримаю…»
Та всі її думки відносить солодкою хвилею, і здалеку чується його шепотіння: «Я кохаю тебе, кохаю, завжди кохатиму», — він знову й знову повторює це, зовсім не заїкаючись.
Вона міцно обіймає його, і кілька секунд вони лежать так, притиснувшись один до одного, щока до щоки.
Він мовчки підіймається, і якийсь час вона сама; одягається, одягається повільно, бо відчуває тупий пульсуючий біль, про який вони, хлопці, ніколи не дізнаються, та, окрім цього, є ще певна приємна втома й полегкість від того, що все скінчилося. Тепер унизу знову пусто, і ця порожнеча викликає дивну меланхолію, яку їй ніколи не вдасться передати… окрім як думками про голі дерева під білим зимовим небом, про голі дерева, дерева, які чекають, коли наприкінці березня повернуться дрозди й відспівають мертвий сніг.
Вона намацує їхні руки.
Деякий час усі мовчать, а коли чується голос, вона зовсім не дивується, що це Едді.
— Гадаю, коли ми повернули праворуч два перехрестя назад, треба було йти ліворуч. Бляха, я ж це знав, та так пересцяв, що…
— Едсе, ти всеньке життя ходиш засцяний, — каже Річі.
Їй подобається його мова. Вискливих панічних ноток як не бувало.
— Та ми й в інших місцях помилилися, — говорить Едді, не звернувши на Річі увагу, — але найфатальніша помилка була саме там. Якщо повернемося туди, все може бути окей.
Вони незграбно шикуються: першим стає Едді, Беверлі кладе руку йому на плече, Майк хапається за неї. Вони йдуть, цього разу швидше. Едді не виявляє жодних ознак недавньої нервозності.
«Ми йдемо додому, — думає вона й здригається від полегкості й щастя. — Так, додому. Ми зробили те, для чого прийшли, а тепер можна знову стати дітьми. І все буде добре».