— Гарний думка, сеньйор-ре, — підтакнув Річі. — Іноді мені думкається, що ти не такий вже й покидьок. А ти чо думкаєш, Велике Білля?
— Я думкаю, чи не пішов би ти на хер, — сказав Білл.
Вони закотилися в «Таун Хаус» на хвилі сміху, і коли Білл штовхав скляні двері, Беверлі спіймала поглядом щось таке, про що ніколи й нікому не говорила, хоча воно назавжди закарбувалося в її пам’яті. Мигцем вона побачила в склі їхні віддзеркалення — от тільки там їх було шестеро, а не четверо: за Річі йшов Едді, а позаду Білла — Стен, і на його обличчі вигравала його характерна легка усмішка.
9
НАЗОВНІ / СУТІНКИ. 10 CЕРПНЯ 1958 РОКУ
Сонце висить над самісіньким горизонтом — дещо сплюснутий червоний м'яч, який заливає Пустовище пласким, пропасним світлом. Залізна кришка на одній з насосних станцій трохи піднімається, опускається, знову здіймається і починає сповзати.
— Ш-ш-штовхай, Б-бене, вона мені зараз плече зламає…
Кришка сповзає далі, нахиляється і падає в кущі, які розрослися навколо бетонного циліндру. Один за одним з нього вилазять семеро дітей і роззираються навкруги, по-совиному блимаючи очима в мовчазному зачудуванні. Вони схожі на дітей, які ніколи не бачили денного світла.
— Так тихо, — шепоче Беверлі.
Чутно лише гучний шум прудкого потоку та сонне гудіння комах. Буря вщухла, та вода в Кендаскіґ досі тримається дуже високо. Ближче до міста, недалеко від місця, де річка забігає в бетонний корсет і перетворюється на канал, вона вийшла з берегів, та повінню це аж ніяк не назвеш — у найгіршому випадку трохи води набіжить у кілька підвалів. Цього разу.
Стен відходить від них. Його обличчя невиразне й замислене. Білл озирається на нього й на мить йому здається, що Стен помітив на березі маленьке вогнище — таке його перше враження. Червоне, яскраве сяйво, на яке ледве можна дивитися. Та коли Стен піднімає вогонь правою рукою, кут світла змінюється, і Білл усвідомлює, що то просто пляшка коли — одна з тих, нових та прозорих. Хтось загубив її біля річки. Він дивиться, як Стен перевертає її, тримаючи за горло, і несе до каміння, яке стримить з берега. Пляшка розбивається, і Білл розуміє, що тепер вони всі дивляться, як Стен перебирає скляні залишки — спокійний, уважний, зосереджений. Нарешті він бере вузьку скалку. Промені сідаючого сонця відскакують від нього рудими блискітками, і Білл знову думає: «Як вогонь».
Стен зводить на нього очі, і зненацька Білл усе розуміє — йому все ясно, як Божий день, усе так і має бути. Він іде до Стена, простягнувши руки долонями догори. Стен задкує, заходить у річку. Над поверхнею води навсібіч пірнають чорні жучки, і Білл бачить, як до очеретів на другому березі відлітає блискуча бабка, схожа на маленьку веселку. Десь басовито заквакала жаба, і коли Стен бере його руку й проводить скляним лезом по його долоні, розрізаючи шкіру й пускаючи цівку крові, немов в екстазі, Білл думає: «Тут стільки життя!»
— Білле?
— Атож. Обидві.
Стен ріже йому другу руку. Біль є, та він ледь відчутний. Звідкись долинув спокійний, мирний крик дрімлюги. Білл думає: «Ця дрімлюга будить місяць».
Він дивиться на руки — з обох тече кров, а тоді озирається. Інші теж там: Едді міцно стискає інгалятор; Бен із блідим пузом, що випинається з дрантя, яке лишилося від його сорочки; Річі, чиє обличчя здається незвично оголеним без окулярів; мовчазний та серйозний Майк — його зазвичай повні губи стиснуті в тонку смужку. І Беверлі. Вона стоїть, високо звівши голову, очі ясні й великі, а волосся так само гарне, незважаючи на весь бруд.
«Усі ми. Усі ми тут».
І він бачить їх, по-справжньому бачить їх, бачить востаннє, адже якимсь чином він розуміє, що вони вже ніколи не зберуться всімох — не так. Ніхто не розмовляє. Беверлі простягає руки, і за секунду Річі з Беном наставляють свої долоні. Майк із Річі чинять так само. Стен ріже їх одну за другою, а тим часом сонце починає ховатися за горизонтом, і червоне, вогненне сяйво холоне, стає сутінковим, трояндово-рожевим. Знову кричить дрімлюга, Білл бачить на воді перші завитки туману, і відчуває, наче став частиною всього — про цю плинну мить самозабуття він не казатиме нікому так само, як Беверлі пізніше мовчатиме про віддзеркалення, в якому вона побачила двох померлих чоловіків, з якими вона дружила в дитинстві.
Роса торкається дерев та кущів — вони зітхають, і Білл думає: «Це чудове, миле місце, і я його ніколи не забуду. Воно миле, і вони милі; кожен з них прекрасний». Знову чується поклик дрімлюги, приємний та переливчастий, і на мить Білл відчуває єдність із тим птахом: він може заспівати та розчинитися в мороці, він може хоробро злетіти й поринути в небеса.
Він дивиться на Беверлі, і вона посміхається йому. Вона заплющує очі й простягає руки. Білл бере її лівицю, Бен — правицю. Білл відчуває, як теплота її крові змішується з його теплотою. Інші замикають коло, і вони стоять із руками, переплетеними в цьому особливому, інтимному єднанні.
Стен дивиться на Білла — збентежено, з острахом.
— При-присягніться м-мені, що п-повернетеся, — каже Білл. — Присягніться мені, що к-к-коли В-воно не з-з-здохло, в-ви по-повернетеся.
— Присягаюся, — каже Бен.
— Присягаюся, — Річі.
— Так, присягаюся, — Бев.
— Клянуся, — бурмоче Майк Хенлон.
— Ага. Клянуся, — каже Едді, його тоненький голос шелестить, наче трава.
— Я теж присягаюся, — хрипко шепоче Стен, опустивши очі додолу.
— І я кл-кл-клянуся.
Ото й усе, усе. Та вони стоять так ще трохи, стоять і відчувають силу їхнього кола, силу їхнього єдиного організму. Світло фарбує їхні обличчя в бліді, вицвітаючі фарби; сонце спустилося, і його сяйво вмирає. Вони стоять разом у єдиному колі, а темрява закрадається в Пустовище, заповнює стежки, якими вони блукали того літа, накриває галявини, на яких вони гралися у квача й індіанців, у хованки на березі річки, в яких вони сиділи й обговорювали серйозні дитячі проблеми, або курили цигарки Беверлі, або просто мовчки спостерігали за віддзеркаленням хмар у воді. День заплющував своє єдине око.
Нарешті Бен випускає їхні руки. Він хоче щось сказати, та хитає головою і йде геть. Річі тюпає за ним, а тоді рушають і Беверлі з Майком. Ніхто не говорить. Вони вилазять на насип, виходять на Канзас-стрит і просто розходяться. Один за одним. І коли Білл згадує цю мить двадцять сім років пізніше, він усвідомлює, що вони вже ніколи не збиралися всі разом. Часто вони сходились по четверо, інколи їх було п'ятеро, а два-три рази вони зустрічалися вшістьох. Та ніколи не збиралися всі семеро.
Він лишається сам. Ще довгий час він стоїть, спершись руками на хистку білу загорожу, і дивиться вниз, на Пустовище, а небо починає засіватися літніми зорями. Він стоїть під мирною блакиттю й над чорною чорнотою, і спостерігає, як Пустовище заповнює темрява.
«Я більше ніколи не хочу гратися там, унизу», — раптом думає він і дивується, коли розуміє, що це не страшна й не сумна думка, навпаки — вона дарує йому надзвичайну свободу.
Він стоїть там ще з кілька секунд, а тоді відвертається від Пустовища й рушає додому вздовж темного хідника, засунувши руки в кишені й раз по раз зиркаючи на деррійські будинки, тепло освітлені на нічному тлі.
За один-два квартали він пришвидшується, згадавши про вечерю… а ще за квартал чи два починає насвистувати.