Того вечора Ірина взяла водія. Її «Рендж Ровер» летів Рубльовським шосе, а вона сиділа на задньому сидінні, прихилилася до вікна й дивилися у нього. Там, за вікном, була Росія, Москва, дерева та будинки, машини й люди. Раптом Ірина упіймала себе на думці, що тільки-но зараз почала розуміти, що ті люди так і не стали їй своїми, не увійшли в її долю «широтою російської душі», не наблизилися ані на йоту до її свідомості, думок та мислення, бо були іншими, не схожими на тих, що народжувалися на берегах Дніпра. Чому ж тоді вона займалася брудною справою пропаганди? Чому брехала про свій же народ? Чи не була та справа занадто кепською, аби плакатися самій собі в салоні дорогого авта, а на ранок їхати до офісу, аби вигадувати нову історію злочинів хунти?
Відповіді вона не мала. Якщо й мала таку, то боялася її озвучити, відганяла від себе, наче прискіпливу муху, від якої ніколи вже не буде спокою та порятунку. Вона була пропаща і знала про це. Вже нічим не виправдати слів її цілеспрямованої брехні, які летіли в маси, наче краплі сильної зливи, що зненацька налетіла на людей, забираючи в них синє небо й тепле сонце. Ніяк не спростувати сказаного, не відмінити зробленого, не заперечити війни, яку вона підбадьорювала злими фразами та новими смислами, котрі могли існувати виключно у системі координат «ми» та «ворог». І тим «ворогом» вона публічно назвала свій рідний народ, кожного громадянина України, який не корився Москві, не гримав кайданами під наглядом «старшого брата», не мав бажання втрачати свою гордість, честь і незалежність, а відчайдушно бився. Бився хоробро, віддано, жертовно. Не ховався за спинами дітей та жінок, а йшов уперед, хоча б і на смерть, але з переконанням власної правоти, вірою в Господа нашого Бога та усвідомленням незворотності єдиного, мужнього вибору.
Коли Ірина думала про це, її тіло покривали мурашки. Їй здавалося, що сам диявол заліз в її нутро і там керує думками та діями. На якусь хвильку Ясинській робилось лячно, але вона борола той страх і йшла далі, аби закінчити свою помсту, захистити кохання, хоча воно вже ніколи не могло жити на землі.
– То, може, на небі? – питала вона у холодного скла модного «Рендж Ровера» і небезпечно посміхалася дорозі та сірим тіням, що називалися Росією.
Але вона знала й те, що її душі не бачити неба, бо вона падатиме у пекло, аби горіти там вічно.
«Опануй себе! – гримнула Ірина. – Залиш ці соплі! Перед тобою майорять нові горизонти. І те, чи вони тобі відкриються, залежить виключно від тебе».
Авто під’їжджало до Барвихи. Ясинська оглянула себе в дзеркальце, підвела помадою вуста, залишилася задоволеною зачіскою, а коли машина в’їхала на подвір’я не знайомого їй будинку, вона зрозуміла, що вже не існує дороги назад, а є тільки та, що йде уперед. Навіть якщо вона і закінчується цвинтарем, де не буде гучних промов та гірких сліз, а самі лишень ненависть і забуття.
– Любий, це моя подруга – Ірина, – Марго сяяла діамантами та посмішкою, коли знайомила свого чоловіка з Ясинською.
То був худорлявий чоловік років сорока п’яти. Колись чорне волосся вкривала сивина. Ірина подивилася в його очі і побачила там розум та насторогу. Такий погляд міг сказати багато, але водночас і нічого. Вони не були злими, ті карі очі. Вони просто були небезпечними.
– Дуже приємно, Ірино. Марго мені багато розповідала про вас. Та й сам я людина, не позбавлена доступу до медіапростору нашої країни. Побільше б нам таких журналістів, як ви. Професіоналів – ось кого не вистачає Росії, – він дивився на неї та намагався зрозуміти ту вроду, легку посмішку, вабливий аромат її тіла. Та найголовніше, він намагався зрозуміти, чому вона тут, в його домі, стоїть перед ним і чекає своєї черги, аби сказати декілька слів у відповідь.
– І мені приємно, Ігорю. Я дуже рада, що Марго знайшла своє щастя. Повірте, вона дуже довго шукала вас.
– О, ви навіть не уявляєте, як довго шукав її я. Напевно, цілу вічність. Проте, таки знайшов.
– І це головне! – сказала Маргарита й поцілувала Ігоря у щоку.
Вони відійшли від Ірини, вітаючи інших гостей, а вона зосталася сама, маючи нагоду вивчити аудиторію, яку зібрав під своїм дахом кремлівський чиновник вищого рангу.