Були на тій вечірці різні люди. Ірина зустріла там знайомих дівчат, що вважалися утриманками двох московських банкірів. Побачила вона високих чинів ФСБ, одного заступника міністра, з яким років зо три тому мала короткотривалу інтрижку. Надибала Ірина там і відомого підстаркуватого режисера, що вже другий рік поспіль ніяк не міг відчепитися від неї, пропонуючи головну роль у своєму новому фільмі.
– У золоті будеш купатися. Гроші дає САМ, – казав він їй і підіймав палець догори.
Але Ірина тоді відмовилися. Не була вона кінозіркою і не мала жодного бажання ставати такою.
Вона йшла залою розкішного будинку й кивала головою знайомим, намагаючись не нав’язуватися нікому з тієї компанії.
«Скромність і непомітність – ось твоя зброя. Ти не потребуєш зайвої уваги. Усьому свій час. Не варто поспішати з популярністю серед тих виродків. Прийде день, вона тебе сама знайде», – писав їй Принцип з далекого Києва напередодні її візиту до будинку Марго та Ігоря.
– Доброго вечора, Ірино! – почула вона голос не знайомого їй чоловіка.
Ясинська обернулася. Він стояв за два кроки від неї. Коротка стрижка, пряма спина, дещо розкосі очі, прямий ніс, шрам над верхньою губою, сорочка від Бріоні та сталеві м’язи, які проглядалися під сорочкою.
– Ми знайомі? – запитала вона його.
– Ні. Проте, я дуже цього б хотів.
– Невже?
– Так.
– То ж, хто ви, таємничий незнайомцю? – спиталася вона, дістала сигарету, а він вчасно підніс їй запальничку, аби вона могла прикурити.
– Мене звати Віталій, – відрекомендувався він. – Я той, хто вже давно має шалене бажання зустрітися з вами.
– Чим же я вас так зацікавила, шановний Віталію?
– Своєю неповторністю, – сказав він, і вона приготувалася слухати чергову порцію дрібних, стандартних компліментів, які вже чула не раз і від яких її тільки нудило. Проте незнайомець мав наміри говорити про зовсім іншу сторону, котра не мала нічого спільного з її жіночою вродою, а стосувалася виключно роботи Ірини.
Він запропонував їй випити, вона не відмовилася, і за лічені хвилини вони примостилися за невеликим столиком, на розкішному дивані ручної роботи.
– Знаєте, я почав за вами спостерігати після серпня 2008 року, коли ви відзначилися у Цхінвалі. Тоді, якщо мені не зраджує пам’ять, ви розповідали про злочини Грузії проти російського народу, але жили та працювали в Україні. Ви одразу потрапили у нашу орбіту.
– Вашу орбіту? Перепрошую, ви з планетарію чи з астрономічної обсерваторії?
Він посміхнувся їй кінчиками тонких вуст.
– Ні. На цей момент я представляю іншу організацію.
– Коли я чую таку відповідь, мені чомусь завжди хочеться думати про спецслужби.
– Я схожий на чекіста?
– Я про вас нічого не знаю. Можливо, ви не тільки схожі на чекіста, а й є тим самим чекістом. А знаєте, чому так виходить?
– Чому?
– Бо усі ми живемо в Росії.
– Вам не подобається наша система влади?
– О, у повітрі з’явився запах провокації, – відповіла йому на те Ірина.
– Провокація… – сказав він, подумав трохи і додав: – А що таке провокація?
– Знаєте, Валерію, у вас досить дивна манера знайомитися з жінками. Не з тих слів ви починаєте.
– Але ж мета моя не зовсім та, яку переслідують ваші шанувальники.
– То я на допиті?
– Ні. Я пропоную вам цікаву розмову, яка може стати корисною як для мене, так і для вас.
– Ми прийшли сюди, аби говорити про справи?
– Розваги під справи – досить ефективна суміш. Її силу може зрозуміти тільки той, хто завжди стояв над натовпом.
– Бачу, ви вже встигли познайомитися! Валєра! Будь обережним! Час, проведений з моєю подругою, може не відпустити, – Марго стояла біля них і жартувала. З блиску її очей Ясинська зрозуміла, що вона прийняла порцію кокаїну.
«Оце і є твоє щастя, Рито», – подумала Ірина.
«Цікаво, вони сьогодні кохатимуться чи вона йому відмовить?» – промайнуло в голові Марго.
«Тебе, суко, тільки не вистачало!» – посміхаючись, думав собі Валерій.
– Марго! Ти хочеш сказати, що Ірина настільки небезпечна, що й ліпше не розпочинати з нею розмови? – спитався він Маргариту.
– Все залежить від твоїх намірів, – загадково відповіла на те Марго.
– Вони суто професійні, – відповів він.
– Хто знає, – сказала Марго й пішла собі геть у пошуках нових гостей, з якими вона ще не встигла привітатися.
Ірина зацікавилася Валерієм. Він не був схожий на інших. У його словах звучав розум, чулася інтрига, була якась загадка.
– Хто ж ви, мій новий знайомцю? Врешті-решт, розкрийте свою таємницю, – вибухнула вона здоровим сміхом.