Колись він був одружений і працював викладачем на історичному факультеті Московського університету. Тюрін покохав дружину всім своїм серцем, але за роки спільного життя він зрозумів, що самого лише кохання їй мало. Він не міг дати їй того, чого вона хотіла. Її не хвилював його розум, не збуджував інтелект, бо в ньому не було комерційного начала, тієї жилки, яка приносила іншим шалені статки. Вона сміялася з його наукових праць, шаф, наповнених книгами, літературних спроб у жанрі історичного роману.
Одного дня, коли вона прийшла додому, помітила, що шафи пусті, книги зникли навіть з підвіконня, ніде нема його речей та й сам він зник, наче ніколи і не було.
– Ну що ж, – сказала вона, посміхаючись. – Так буде краще для всіх.
Як же вона помилялася!
Мине трішки часу, і його помітять, запросять і працевлаштують. І він почне рости, робити кар’єру, нарощувати сили та здобувати вплив. Гроші ж прийдуть самі, адже ті, хто працює на перших осіб Кремля, не можуть бути злиденними бовдурами, хоча і служать чистому, неприхованому злу. Вона захоче повернутися, буде надокучати йому, шантажувати дитиною, але, проживши з нею довгих сім років, він став іншим. Точніше, вона зробила його таким. В ньому навіки померли людяність і співчуття. Він став тим, ким став і ні про що вже не жалкував, бо йшов своєю впертою дорогою великої політики.
Нічого цього Ірина не знала. Нічого він їй і не розповідав. То було зайве, як і її минулі історії.
– Одразу домовимося. Мене не цікавить те, що було в тебе. Ти не запитуєш мене про моє. Починаємо наш спільний відлік часу від моменту першої зустрічі, – сказав він їй на третьому побаченні, і вона повністю погодилася з таким станом речей.
Вона мала підозри щодо щирості його залицянь, проте вирішила зіграти в ту гру, адже він був потрібний її українським друзям. Інакше й не могло бути, адже один з творців «Новоросії» не міг не зацікавити спецслужби України. І тому вона була з ним, не коханим нею чоловіком, який був гарним у сексі та розмовах, вчинках і ділах, проте внутрішньо залишався для неї чужим, далеким, незнайомим ворогом, якого потрібно було знищити. Чи ненавиділа вона його? Скоріш ні, ніж так. Вона просто не зважала на свої почуття, запхнувши їх у далеку комору емоцій, яким не личило бути там, де на стежці сходилися сильні чоловіки двох різних країн.
Тим літом, коли вона, врешті-решт, погодилася взяти участь у новому проекті Кремля, їй наснився сон, який повторювався із впертою завзятістю кожний новий тиждень.
Вона йшла берегом. Море лагідно торкалося її ніг. Місцевість була манливою, проте чужою, незнайомою їй, і, прокидаючись, Ірина увесь час намагалася відгадати, що то було таке за узбережжя, де вона зустріла всіх – і мертвих, і живих. А вона їх там зустріла!
Вперше, коли все тільки-но наснилося, її підняв страх. Вона не розуміла смислу того сну, не могла збагнути його потаємного значення. А коли усвідомила, нагримала на себе і вирішила списати все на втому останніх днів.
Так вона і зробила. А вже за тиждень сон знову завітав до неї в гості.
– Тобі щось наснилось? – спитався її тоді Валерій, якого розбудив її крик.
– Так. Нічого. Якась херня, – сумбурно відповіла вона і знову лягла спати.
Але сон вже не відпускав її.
Вони почали з’являтися з моря. Живі йшли по воді, мертві спускалися з неба. Вона не помітила їх одразу. А коли побачила, зупинилася й завмерла на місці. Разом вони створювали півколо, яким і рухалися у її напрямку. Одягнені в одні білі сорочки, вони брали одне одного за руки і починали наспівувати пісню. Їхні голоси були тихими, слова та мелодія – нерозбірливими. Вони наближалися до неї, і вона почала розбирати мелодію та пісню. Коли ж вона зрозуміла, що вони співають, то прокинулася вперше. Вдруге вона підпустила їх ближче, аж поки на одній із сорочок не з’явилася кров. Тоді вона знову прокинулася з криком. Втретє кров виступила ще на двох фігурах, і вона не змогла далі спати. Четвертого разу вона побачила, як ті, що зійшли з небес, розривають коло і ведуть за собою тих, у кого на сорочках видніли бурі плями, поволі здіймаючись догори. І тут вона закричала так, як іще не кричала жодного разу. Вона була одна, і він не міг чути її відчаю. Ірина розуміла, що той сон – її підсвідома уява, згусток суму останніх років, якому вона не давала волі, тому він і лився на світ при темені ночі, коли всі сплять, а до справи беруться сили зла.