І був ще останній раз, коди вона бачила той сон, а на ранок телефонувала знайомому психіатру, аби домовитися про зустріч.
Справа в тому, що коли мертві забирали живих і вони разом відлітали до небес, над ними з’являлася голова Андрія, з його очей йшло червоне сяйво, а з вуст лунала тільки одна пісня…
…то була українська народна пісня, яку всі знали під назвою «Цвіте терен».
На Луб’янці панувала тиша. Ніч починала здаватися ранку, і світло заступало темінь. Вересень 2018 року обіцяв бути теплим і неспокійним, бо Росія вже не могла зупинитися у своєму затяжному пошуку нового ворога. Півроку тому відбулися чергові вибори президента, і 1/6 планети Земля підтвердила своє прагнення жити у вічному жебрацтві, ненависті, війні та імперських ілюзіях.
Валерій Тюрін стояв на пропускному пункті, поки черговий перевіряв його перепустку. Нарешті його пропустили, і він піднявся на другий поверх. На нього вже чекали. Їх було двоє, і кожен з них мав звання генерала. Перший був невисоким на зріст, з пивним животиком та випуклими очима. Другий – стрункий, з фігурою атлета, чорним чубом і пристрасним поглядом, який так полюбляли жінки. Генерали привіталися з Тюріним і усі троє сіли за дубовий стіл, що стояв у тому кабінеті ще з часів Єжова та Ягоди.
– Ось. Читай і дивись, – сказав той, що з пивним животиком, і поклав перед гостем тонку папку. То була справа Ірини Ясинської. Під неї копали вже майже рік, і дещо поталанило знайти.
Тюрін неспішно узяв папку до рук і заглибився в папери. Генерали не заважали і мовчки чекали, поки він закінчить ознайомлення з оперативною інформацію щодо його новоспеченої коханки. Вони знали, що йому можуть не сподобатися дані, але генерали були не дівками, аби подобатись першому-ліпшому. Навіть якщо такий ліпший – персона поважна та недоторканна.
– У нас не може бути недоторканних, – якось сказав їм президент Росії, і вони назавжди усвідомили той постулат «суверенної демократії».
За хвилин десять Тюрін відклав папери і подивився на стелю.
– І що ви хочете мені сказати? – запитав він. В його голосі чувся самий лише спокій.
– Тільки те, що там написано, – відповів генерал із фігурою атлета. – Твоя Ясинська – досить загадкова особистість. Ми не можемо ризикувати усім проектом. Ти це маєш розуміти.
– Я це розумію. Що ж такого вражаючого в її біографії?
– Андрій Хворостенко. Майор СБУ, котрий загинув за нез’ясованих обставин у лютому 2015 року на Донбасі.
– На час його загибелі вона не мала з ним контактів уже декілька років.
– Або ж хотіла, щоб усі думали, що не має, – зазначив той, що з пивним животиком.
– Обставини його смерті не відомі й досі? – запитав Тюрін.
– Ти ж сам читав. Ми провели ретельне розслідування. Опитали усіх, хто міг бути причетним. Говорили з українською стороною… Ніхто з наших не відрізав його клятої голови.
– Могли місцеві.
– Могли. Але ти не враховуєш того факту, що Хворостенко був професіоналом. Не думаю, що він потрапив би до рук місцевих дегенератів, – мовив на те генерал із пивним животиком.
– Ну знаєш, Миколо, це життя. Бува так, що дегенерати краще виконають завдання, аніж професіонали. Для цього треба тільки опинитись у потрібному місці в потрібний час. Можливо, саме так сталося і з цим Хворостенком.
– Не думаю, – сказав генерал з фігурою атлета. – Він був дуже обережним. Я питався про нього у знаючих людей. Щось тут не так. А за декілька місяців після його смерті почалися вбивства наших людей. Ти пам’ятаєш Крим, коли підірвали яхту?
Тюрін пам’ятав Крим. Також він пам’ятав зачистку їхніх людей на Донбасі, хвилю вбивств у Києві та інших містах України. Валерій задумався.
– Ти хочеш сказати, що Ясинська може бути причетною до цього? – спитався він генерала з пивним животиком.
– Я хочу сказати, що не вірю у випадковості. Тим паче, у тій справі, яку робимо ми з вами, хлопці.
– Давайте промацаємо її на детекторі брехні, – запропонував генерал з фігурою атлета.
– Я погоджуюсь, – після хвилинних сумнівів сказав Тюрін. – Але, панове, пам’ятайте, що у наш проект затягнув її саме я. Вона ж увесь час відмовлялась. Практично півроку.
– Врешті-решт, погодилась, – усміхнувся йому генерал з пивним животиком, і в тій посмішці Тюрін помітив проблиски правди.
– Біс його знає, – сказав він своїм приятелям з ФСБ і пішов собі геть, сповнений думок та недовіри до усього, що становило саму суть його життя.