«Вони будуть перевіряти тебе на детекторі брехні. Ти маєш його обдурити», – сказав їй Принцип під час його візиту до Москви.
«І як ти собі це уявляєш? Яким чином?!», – в ту мить вона ще не знала, що то тільки-но початок її звитяжної праці.
«Є один цікавий варіант», – загадково сказав Забіяка, який сидів навпроти Принципа і уважно спостерігав за Ясинською.
Відтоді вона мала майже два роки для тренувань.
Ніхто не знав, як довго триватиме очікування. Забіяка працював з нею сам, не довіряючи жодному з тих, кому міг би повірити за інших обставин. Занадто дорого могла коштувати найменша помилка. Занадто дорого вони вже заплатили за те, аби схибити на передостанньому етапі операції «Ворог».
– Ви колись грали у шкільному театрі? – спитав її Забіяка.
Вона розсміялася, пригадуючи усе, що переживала у школі, а після – на журфаці. О так, вона грала в театрі, а після перетворила усе своє життя на той суцільний театр, коли вже не розумієш, де правда, а де вигадка. Покійний Андрій називав її актрисою від Бога, а той її коханий, нині вже мертвий чоловік, дещо знався на грі та житті за інакшими, ніж в усіх, законами.
А далі вона згадала, як сімнадцятирічним дівчиськом не спала ночами, вагалася та розривалася між журналістикою та акторським мистецтвом, бо то були дві справи, якими вона хотіла займатися найбільше. Звісно ж, окрім кохання.
– Ви вважаєте, що мої акторські здібності допоможуть вашій ситуації? – спиталася вона Забіяку.
– Якщо такі є, – відповів він, і вони почали працювати.
Забіяка вчив її брехні, яка мала стати найбільшою правдою усього її життя.
– Вам відомо, що таке система Станіславського? – питав він її.
– Ви мене ображаєте, – жартома обурювалася вона.
– Ось і добре. Зекономимо час на теорії.
Вони працювали по декілька годин три рази на тиждень. Перших два місяці він вчив її загальних речей.
– Те, що не можна обдурити поліграф, – міф. Існує декілька категорій людей, котрі здатні на перемогу у битві з детектором брехні. Це – патологічні брехуни, відверті соціальні психопати, розвідники та актори.
– Ви вважаєте мене акторкою? – питалася його Ясинська.
– Можливо й так. Але найкраще було б, якби ви вміли ще брехати.
– Ви дивилися мої репортажі?
– Так. І вони виглядають щирими. На цьому і зіграємо.
Вони ніяк не могли обрати для неї роль, якою б вона жила та переймалася. І тільки десь за три місяці після початку Забіяка сказав:
– Ви повинні стати його щирою послідовницею.
– Кого його?
– Кремля звісно, ж. Вам байдуже на усе, окрім величі Росії та святості президента. Станьте істинною шизофренічкою, і все у нас вийде.
Це було не так просто. Одна справа брехати з екранів телевізорів та газетних шпальт, зовсім інша – повірити у той жах, що коїв російський президент.
– Я не зможу, – сказала Ірина Забіяці.
– Зможете, – відповів він на те. – Ви вже вірите у правильність його дій.
Ясинська задумалася.
«Можливо, він і правий. Я стала одним з рупорів путінської пропаганди, символом кровожерливої брехні, прикладом того, яким не має права бути журналіст», – казала вона собі.
– Все просто, – мовив Забіяка. – Згадайте та проаналізуйте те, як ви створюєте свої сюжети. Чи нервуєте ви під час своєї роботи?
– Ні, – сказала вона і зрозуміла, що в роботі справді не нервує, а всю брехню кремлівської пропаганди сприймає як єдину істину.
– Передивіться свої репортажі. Зрозумійте одне: з екрана ви говорите впевнено та щиро. Вашим словам вірять люди. Але й ви сама вірите у правдивість своїх слів. Проекспериментуйте. І ви зрозумієте, що я правий.
Вона так і зробила. Спершу не вийшло. Далі ще гірше. Але десь за місяці три вона збагнула, що Забіяка мав рацію. Тепер вона перетворила тренування на гру з власною свідомістю та підсвідомістю. І їй подобалася та гра. Коли ж її коханець Валерій Тюрін наважився сказати Ясинській про детектор брехні, вона була готова до зустрічі з ним.
– Не переймайся, любий! Я доросла дівчинка і розумію, що без цього не обійтися ані тобі, ані мені. Коли держава цього потребує, я скорюся такій її волі.
І за тиждень вона зустрілася з ним – детектором брехні, що був її Рубіконом.
Світанок. Вона стоїть на балконі, в самому халатику на голе тіло. В її правій руці видніється вогник сигарети. Ліва спирається на перило. Він підходить до неї ззаду і починає пестити груди. Він стискає їх, цілує її волосся, шию, опускається нижче і нижче, аж поки не досягає жаданої цілі.
– Не зараз, – каже вона і відштовхує його.
– А коли? – в його питанні вона чує несамовитий чоловічий розпач і задоволено посміхається про себе.