«Ти мій. Це вже точно», – наче каже вона.
– Коли цього захочу я, – говорить вона йому і повертається до кімнати.
Його рот кривиться, і він плентається за нею.
– Ось завжди ти так, – каже він і сідає на диван.
Тим часом Ясинська починає одягатися, дражнячи його своєю вродою.
Поруч із нею вже не Тюрін. Він давно забутий, як і детектор брехні. Він залишився на нижчому щаблі кремлівської ієрархії. Вона ж крокувала вгору.
З кожною новою сходинкою Ірина Ясинська втрачала частину себе, тієї далекої жінки, якою вона була у Києві. Та й в перші роки життя у Москві в ній ще залишалася якась мораль, віра, співчуття. Тепер же це все кудись поділося, зникло, наче ніколи й не було. Натомість ожила в ній ціль, що звалася коротким словом помста, і Ясинська йшла до неї, не відчуваючи страху, бо то була остання її мета, яку вона прагнула реалізувати за життя. Що буде потім, її вже не цікавило, бо разом зі звісткою про смерть Андрія померла і її душа.
– Я не можу так жити! – прокричав він і схопив її за руку.
Натомість вона зневажливо подивилися на нього й дала ляпаса.
– Ще раз так зробиш, втратиш мене назавжди, – сказала Ірина.
Він вже проклинає себе за миттєву слабкість, але нічого не може вкоїти, бо хоче ту жінку і вдень, і вночі. Проживши на цьому світі п’ятдесят один рік, він розуміє, що ще ніколи так не жадав жодної зі своїх жінок. До слова, в нього їх було досхочу.
«Наче справжня відьма», – думає він собі і теж починає збиратися. Їхній літак здійметься в небо за дві години, а тому потрібно поспішати. Він так і робить.
Час летить стрімко. Вони під’їжджають до аеропорту, ось за якусь мить проходять паспортний контроль, а ось уже сидять поруч у салоні бізнес-класу.
– Я спатиму, – каже він і за мить уже хропе.
Вона ж дивиться у вікно ілюмінатора і згадує ту іншу, давно зниклу Ірину Ясинську.
Подумки йде до неї їхній старий двір біля Львівської площі, весняні аромати квітів і дерев, від яких паморочилася голова, а тіло прагнуло дії. Вона бачить покійну маму, що гладить своє рукою її волосся, батька, який одного ранку прокинувся, вийшов з їхньої квартири і вже ніколи не повернувся, а знайшли його тільки за три місяці у каламутних та холодних водах Дніпра. Вона чує голоси друзів – малого Івана Принципа, Андрія, гіркий плач Марго, що його заступає сміх розпачу від кохання, яке ніколи не знало відповіді. Наче кадри з давно забутого кінофільму, біжать картинки її долі, її батьківщини, яку вона покинула, аби втекти від неспроможності жити в одному місті поруч із тим, кого кохала найбільше в цьому лихому світі. Вона розуміє, що нічого вже не змінити, не повернути, не забрати з собою, бо все вже втрачено, загублено, вбито. І їй кортить тільки одного – виконати завдання, увійти в ближнє коло, стати поруч із тим, кого вона прославляла в медіа-просторі і проклинала ночами, коли давилася сльозами та власною безпорадністю. Хай там що, а вона залишалася жінкою, звичайною жінкою, якій теж хотілося своєї крихти щастя, аби чоловік і діти, дім і робота, радощі материнства та спокій, що йде від його сильної чоловічої спини, за якою вона вже ніколи не буде, наче за тією кам’яною стіною.
Вони летять над Росією, рейс Сочі—Москва, і вона дивиться на хмари, що пропливають під нею. Згадується літній дитячий табір під Києвом, густі ліси, злі та кусючі комарі та їхній перший цілунок з Андрієм, за яким спостерігав Іван Принцип, ховаючись за будівлею їдальні. Вона пригадала свій сміх і те, як тікав у сльозах малий Іван, а Андрій гнався за ним у бажанні зупинити та пояснити малому дурнику, що таке кохання. Але так тоді і не наздогнав Принципа.
Ясинська заплющує очі та намагається заснути, але навіть у суцільній темряві перед нею так і стоїть той Київ, найпрекрасніше з міст, в якому їй вже ніколи не бути щасливою. Вона приборкує емоції, мовчазним криком гримає на себе, та минуле бере своє. Воно шкребе Ірину своїми пазурами, б’є кривими лапами незворотності у самісіньке її серце, перевертає з ніг на голову усю ту Ясинську, яку знає сучасна Росія. У вухах глухою луною грає та дивна українська пісня про терен, яку так полюбляла співати Марго за їхніх спільних, нерозлучних років студентства; мерехтить вогнями ліхтарів стара вулиця Білоруська, віддає гомоном Лук’янівський ринок, плентається старий чеський тролейбус, що йде від метро до самого їхнього інституту. То пробігає її молодість, якій вже не буде вороття, яка назавжди залишилась там, де колись усі вони зустрілись.
«Так починається шизофренія середнього віку», – думає вона собі і повертається до дійсності, до того росіянина, до свого завдання, до мети, заради якої вона тепер живе на світі.