Контакт із Кая – ідея Ясинської, за яку вона несла повну відповідальність. Та й сам проект роботи з масовою думкою арабських країн належав виключно їй.
– Час засвідчив, що на інформаційному полі Близького Сходу у нас повне фіаско. Ми не зможемо бути ефективними виключно зброєю. Нам потрібен контроль над розумом, – сказала вона своєму коханцю, і той передав таку думку Ірини людині президента.
Кремль знав про проблему. І навіть намагався вирішити її. Але Сирія та Саудівська Аравія – то не Україна, яку кулями та кров’ю приковувала до себе Росія. Там зовсім інший менталітет, історія, традиції, світогляд. То зовсім інші люди, яких, здавалося б, марно дурити, бо вони вірять в Аллаха і довіряють тільки своїм, та й то не завжди. Ситуація на Близькому Сході не додавала шани Росії, і з цим потрібно було щось діяти, адже ціна на нафту вже просто не могла падати нижче. Це усвідомлювали і в Вашингтоні, і, звісно, ж у Москві. Але це саме усвідомлювали і в країнах арабського світу, тих, що на пісках будували рай, жили за суворими законами ісламу, карали за непокірність і зухвалість, опікувалися своїми громадянами виключно за рахунок нафтових доларів. Їм теж потрібно було обирати сторону, адже в тій битві, що розгорталася в світі від середини другого десятиліття нашого жорстокого століття, ти не міг залишатись осторонь.
Потрібно було обирати.
Адем Кая обрав.
Як пізніше він розповідав сирійським спецслужбам, йому зробилося нудно. Нецікаво, до смерті буденно жити навколо самих лише грошей. Душа Адема прагнула масштабної справи, виключної, індивідуальної історії успіху та боротьби, влади, якої в нього вже ніхто не забере.
Росіянам його порадили давні знайомі, представники славної держави Катар, за що Москва була безмежно вдячна. У її агонії в хід ішло все, що стосувалося багатств Російської Федерації. З одного боку тиснув Китай, з інших схилів – підступна Європа зі своїми санкціями, або ж Штати, які намагалися діяти на всій мапі глобального конфлікту; тримаючи руку на пульсі України, іншою рукою Дядя Сем міряв температуру Сирії, прискіпливо вдивлявся в Туреччину, не забуваючи, що існує і Прибалтика. Конфлікт був досить парадоксальним. Затяжним. Таким, що дуже складно вирішити, чиї наслідки ніколи забути, не виправдати зруйнованого, не повернути мертвих, не змити кров, що лилась ріками, а десь і цілими морями, не примирити народи, сім’ї, друзів та знайомих; і не було тому ні кінця ні краю, жодного променя надії, спустошеної як своїми, так і чужими для більшості тих, хто бачив російські війська, яких ніколи офіційно не було.
Адем Кая жив відповідно до принципу: роби все, що йде на користь особисто тобі. Усе інше не мало значення. Ясинська це зрозуміла після їхньої зустрічі. Кая був наполегливим. Диктував свої умови, як те і треба було робити, адже не вони були потрібні йому, а саме він їм.
– Моя тактика – чутки. Повірте мені, ні соціальні мережі, ні телебачення з газетами не дають такого ефекту, як слово, що передається від людини до людини, летить з хати до хати, поспішає з базару до автостанції, аби звідти вже крокувати до лікарень, бібліотек, офісних центрів та державних установ. Я знаюся на цьому і гарантую вам результат, – сказав тоді Кая, а після висунув зустрічні умови.
Вони мали дещо провокаційний характер, від якого тхнуло банальним шантажем. Але Ясинська не поспішала робити висновки. На тому етапі їй потрібно було виграти час, досягти перших домовленостей, закріпити позиції, аби їхнє знайомство не стало швидкоплинним.
– Ходімо, – сказав їй новий коханець, і вона обернулася на його голос.
В її погляді він помітив зневагу і йому закортіло вдарити її, обізвати брудними словами, втоптати цю жінку в саму землю. Але водночас він розумів, що вона була права, коли казала про рабство, їхнє кляте рабство, неволю у золотих клітках, фанфаронство на уламках злої імперії, яку їхній президент тягнув у могилу. Проте в них – усіх тих, хто входив в його оточення, не вистачало елементарної сміливості та порядності, аби говорити про такі речі наживо.
Йшов Новий рік, і Ясинська перебувала у роздумах, на чиє з запрошень відповісти згодою. Найбільш гідних було чотири.
Перше – все від того ж коханця, котрий восени почав часто навідуватися до будівлі Міністерства оборони РФ. Такими своїми візитами він наче казав усій придворній кліці, до якого з таборів при дворі тяжіє, до кого приєднується, з ким веде справи. З Міністерством оборони в тій країні рахувалися, його боялися, заздрили, а хтось дуже тихо, про себе поважав. Але були й такі, які могли сказати напевне, що Міністерство оборони РФ зразку 2018 року було структурою сильною, потужною, жорсткою та цілеспрямованою. З її керівником або дружили, або не мали справ. Проте були такі, котрі чавили у собі злість, вичікуючи падіння всесильного міністра, але той впевнено сидів у своєму кріслі та рішуче не мав жодних намірів вставати, тим паче падати, з нього.