Новим представникам такого ж нового класу на пострадянському просторі, яких породжувала ілюзія ліберальної демократії, було байдуже до минулого людей. Вони ввесь час дивились у майбутнє, розуміючи, що тільки веселе теперішнє відкриває їм манливу дорогу уперед.
Романова узяли до однієї експортної компанії, яка потребувала відкриття нових рахунків у милих, непримітних, старих, потужних банках Західної Європи. Матвій мав перекласти тільки певні документи, але він ризикнув і сказав директору, що міг би організувати та реалізувати увесь процес.
– Тобто, увесь? – директор дивився на нього здивовано, з відвертою насторогою.
– Від початку і до самого кінця. «Під ключ», як-то кажуть.
– Ви думаєте, що я вам довірю свої гроші? – дратівливо запитав директор.
– Я не потребую ваших грошей. Це вам потрібні мої знання та вміння.
Сказавши це, Романов сів навпроти директора і розповів йому свою історію. Той довго його слухав, не перебивав, а далі мовив:
– Ви справді знаєте Західну Європу?
– Знаю.
– І зможете зберегти таємницю?
– Як усі таємниці мого життя.
– Чому я повинен вам вірити?
– Ми тому і домовляємось, що винен вам тут я. У скрутну хвилину ви дали мені роботу. Я звик бути вдячним.
– Чи, може, не любите бути винним?
Романов підвів очі, і з того погляду директор зрозумів, що мав рацію.
– Гаразд, – сказав він. – Я довіряю вам реалізацію цієї справи. Але пам’ятайте, що ми будемо пильно слідкувати за вами.
У нього все вийшло, тож директор був задоволений. Він запропонував Матвію нову посаду – помічника з особливих доручень, і Романов уже приступив до виконання своїх обов’язків, але не переставав відчувати, що не отримує насолоди від життя, внутрішнього задоволення тією справою, яку робить. Крім того, душу шкрябало фіаско з бельгійським агентом. Він підвів державу, підвів свій народ, якому, власне кажучи, було байдуже до того випадку, але Романов думав інакше. Тому перша чеченська кампанія стала для нього спасінням, шансом на реабілітацію, новою метою життя, затаврованого трагедіями від самого його початку.
І тут він себе знайшов. Романов змивав «власну ганьбу», як він то тлумачив, кров’ю чеченських чоловіків та жінок, не цурався вбивати старих і дітей, за що Росія вішала на його груди ордена та медалі.
За першою чеченською кампанією слідувала друга, а далі були Норд-Ост, Беслан, Нальчик. Романов їхав туди, куди його посилали, і запам’ятовувався професіоналізмом, жорстокістю та своїм спокоєм. Він убивав без жодних емоцій, ухвалював рішення, наче лускав насіння, йшов у саме пекло, не зважаючи на наслідки. Керівництву такі подобалися, адже вони були основою режиму, її сталевим фундаментом, що його неможливо зрушити з місця.
Згодом він отримав квартиру в Москві, мав гроші та коханок, але так ніколи не одружився, бо сказав собі, що на ньому його рід і закінчиться. Матвій вірив у долю, і вона казала йому про свою злість на його рідних, яких забрала люта смерть.
Він продовжував служити державі, пишатися своїм президентом, мріяти про минулу велич країни, аж поки не почалася авантюра з Україною. Романов не міг збагнути, яким це чином можна стріляти в українців, адже це ж не моджахеди, не чеченці і навіть не американці.
– Це ж наші брати, – казав він собі та одразу озирався, аби ніхто не чув його тихого шепоту.
Він брав участь у війні в Україні. Він бачив горе Донбасу, розумів несправедливість поставлених перед ним задач, чув плач матерів і жінок. Але він був солдат системи, а тому не мав права на роздуми і жаль. Він повинен був тільки виконувати завдання.
На третій рік війни Романов усвідомив, що збожеволіє, якщо нічого не змінить у власному житті. Проте він не міг відкрито говорити про це, адже ризикував закінчити або у в’язниці, або ж у найближчій канаві з діркою в його нещасній голові. Час минав, а рішення в нього так і не було.
Одного разу був травень, і вони зачищали село під Горлівкою. Він не зміг застрелити дівчину, яка була зв’язковою українських військ. Романов тримав у руках свій пістолет, вона стояла перед ним на колінах, уся брудна й побита, але нескорена й гордівлива.
– Стріляй, собако! – сказала вона йому й високо підняла свою голову.
А він не зміг.
Він пішов собі геть, залишивши її наодинці, і ніхто того не бачив, окрім майора Креніна, який того ж дня доповів про дивний випадок полковника Романова своєму керівнику. Той спокійно його вислухав і відпустив.