А я? Чи змогла би жити я сама, якби знала, що Андрія вбили лишень через те, що він йшов захищати свою батьківщину? Його смерть – то точка неповернення для усіх нас, знак долі, який переслідуватиме аж до самої смерті. І немає жодного значення, що чекає нас попереду, бо тільки помста є тим дороговказом, якому усі ми будемо слідувати, аж поки не досягнемо нашого власного розуміння справедливості».
Вона часто говорила сама з собою, бо ні з ким не могла розділити свої думки, переживання, відчаї та страхи. Самотня жінка у жорстокому місті, Ірина вже й не знала, як то жити інакше, коли зранку в твоє ліжко стрибають малі діти, і щодня ти чуєш їхній щирий сміх, а твій чоловік дарує цілунок, йдучи на роботу, і лагідно обіймає тебе, коли повертається додому.
Ірина не знала того щастя, не жила ним ніколи, бо її гірка зірка сяяла на небі зовсім для інших справ, аніж ті, якими займалися прості люди.
Теплий московський вечір. Восьме травня. Вона стоїть на терасі своїх апартаментів, курить тонку сигарету і струшує попіл на голови перехожих. В її очах не видно ані страху, ані жалю, ні розкаяння. Світло падає на її вродливе обличчя, і вона відвертається від вулиці. Перед нею лишень відчинені двері і тиша її спальні. Ірина вчавлює недопалок у попільничку, переступає поріг кімнати і падає на своє ліжко. Вона заплющує очі і глибоко вдихає повітря.
«Ось це і сталося. Ти змогла, і він тобі повірив», – звертається подумки Ясинська сама до себе.
Їй ще не віриться. Складно збагнути те, що трапилося вчора, коли вона залишилася наодинці з президентом Росії. Вона згадує, як підійшла до нього, як грайливо тремтіли її руки та голос, як вона сказала йому про замах, який готують вороги.
– Просто повірте мені, – сказала вона йому і витримала його тяжкий, суворий погляд.
– Чому я маю тобі вірити? – спитав він її, прищуливши свої нечесні очі.
– Не знаю. Мабуть, мені не байдуже, що буде з вами надалі. Вони хочуть вас убити. Засилають фанатика-інваліда, обв’язаного тротиловими вибухівками просто на Красну площу. Смертник буде грати роль ветерана ДНР. Його проведуть без жодних перешкод. Ворог уже близько, і він прагне вашої смерті, пане президенте.
Він нічого не сказав на те. Пройшов кабінетом, сів у своє президентське крісло, підняв слухавку одного з телефонів спецзв’язку і промовив до когось, кого вона не могла бачити в ту мить:
– Готуйте наказ про звільнення голови Адміністрації Президента. Новим головою відсьогодні стає Ірина Максимівна Ясинська.
Таким чином він виражав їй свою довіру. Можливо, знову перевіряв її, але то вже не мало жодного значення, адже тепер її життя буде ще в більшій небезпеці, бо усі ті хтиві та сильні чоловіки з його найближчого оточення ніколи вже не пробачать Ясинській її нової посади. В Росії не любили жінок при владі. Тим паче жінок розумних, вродливих, кмітливих і спритних. Таких знищували, аби вони не стояли на шляху казнокрадів.
Так вона стала главою Адміністрації Президента РФ. Вона розповіла йому про свої канали в СБУ, про друга дитинства Принципа, про кохання до Андрія, мертвого генерала Бульдога, жорстокого Мирона і добряка Нечипайла.
«Кажи про нас усе, що знаєш. Розповідай йому правду. Після того, як ти здаси нашу людину, в тебе не залишиться іншого виходу. Він має отримати достовірну інформацію, аби ти стала найближчою особою, найнадійнішою жінкою, яка з часом і вб’є його», – казав їй Принцип, дивлячись повз неї, аби вона не бачила страху в його навіки закоханих у неї очах.
Вона так і зробила. А назавтра мав бути парад, кульмінація операції, яка тривала довгих чотири роки, що тягнулися, наче десятиліття, а пролетіли, як один день.
Вже давно було поховане тіло Андрія, в сирих могилах лежали вороги з ДНР та ЛНР, були забуті імена випадкових людей Криму, яких трагічна історія враз викинула на поверхню, аби згодом українська рука назавжди увігнала їх у пекло. Група української помсти перевершила першочерговий список осіб, бо з року в рік зрадників та вбивць їхнього народу ставало дедалі більше і хтось мав платити за кров українців та сльози їхніх матерів. Загальновідомо, що злочин, котрий залишається без кари, породжує новий злочин, а той, в свою чергу, ще один. Вони не могли цього допустити, бо їм було небайдуже, що станеться з їхньою країною, з людьми, майбутнім дітей, яким було написано жити вже після тієї несправедливої, цинічної війни. Вони прагнули зупинити ворога, що прийшов на їхні землі, не питаючи на те дозволу, не маючи на те жодного права. Вони і зупиняли його як могли, як їх тому вчили і як вони те розуміли. Вона теж була серед них, належала до групи обраних, про яку не знав широкий загал, та й вони не потребували слави. Лишень страх в очах їхніх ворогів та мертві тіла терористів були найкращою винагородою за скромну працю українських людей, що не бажали коритися Росії та її бездушній, імперській волі.