Так думав Микола Федорович Гопко в перші дні травня і в останні дні свого життя.
Весна, з її ароматами і барвами, надіями та молодістю, радощами і натхненням, була не для нього. Але він прокидався кожного ранку, вдихав свіже повітря і, коли починала паморочитись голова, розумів, що його роль у тій жорстокій п’єсі буде не останньою.
Ввечері 5 травня Гопко зустрівся з Мироном. Вони мовчали і споглядали захід сонця, яке величезним червоним диском падало за горизонт. Цвіла акація, а у дворі гралися діти. Київ готувався до Дня пам’яті, бо День перемоги святкувала сама лишень Росія.
– Ось і все, – сказав Гопко, порушуючи мовчанку, в яку вони звикли грати при зустрічах. – Завтра в дорогу.
– Ти готовий? – запитав його Мирон і зрозумів, що не ті слова він каже ветерану АТО.
У відповідь Гопко хитнув головою.
– Знаєш, Миколо, ще не пізно все переграти і відмовитись, – сказав Мирон і знову картав себе за те.
– Не можна відмовитись від власної долі. Її не переграєш. Така вже в мене вдача, аби все закінчилося героїзмом.
– Ти і так вже герой. Ти витягував хлопців з-під «Градів», йшов під кулі та не зважав на смерть.
Гопко засміявся. То був страшний сміх людини, котра знає, скільки днів їй залишилося жити.
– Давай тільки не про смерть. Занадто багато я думав про неї останнім часом. Що ж стосується мого героїзму, то скажу тобі лишень одне. Днями я закінчив читати одну книгу. І там є такі слова: «Смерть створює ілюзію героїзму. Каліцтво ж перетворює цю ілюзію на смердючий дим». Отже, у мене не існує іншого виходу, аніж смерть. Я мушу стати героєм. Справжнім героєм, – сказав Микола Федорович і повернувся спиною до Мирона.
Полковник дивився йому в спину і знав, що в Гопка з очей біжать сльози. Він не волів зупиняти ті сльози, бо був безпосередньо причетний до них, звався їхньою причиною, адже, хай би що потім казали, саме він, полковник українських спецслужб Євген Мирон, вів Миколу Гопка на забій.
– Вибач, – сказав Микола Федорович, коли знову зустрівся поглядом з Мироном.
– За що?
– За слабкість.
– Не мели дурниць! Я не зустрічав людини сильнішої, ніж ти.
– Так вже й не зустрічав?
– Фізична сила – ніщо перед силою духу.
– Гаразд, не будемо про це, – сказав Гопко і закурив.
Він курив свою сигарету, і Мирон бачив, що він хоче щось сказати, але ніяк не наважується зробити це. Тоді полковник вирішив йому допомогти.
– Кажи вже! Я зроблю все саме так, як ти скажеш, – звернувся до Гопка Мирон.
Той сплюнув гірку слину прямісінько з балкона на асфальт та почав говорити. І не було в тих словах ні пафосу, ні гордині, ні бажання увійти в історію. Була лише надія, що його життя було не даремним, не марним вештанням світом без мети, а цілеспрямованим шляхом людини честі та гідності, який судилося жити в складну епоху історичних катаклізмів.
– Коли мене не стане, я хочу, аби ти прийшов до моєї дружини і розповів їй усе. Те ж саме ти маєш сказати моїм дітям. Я ніяк не зживуся з думкою, що вони вважають мене негідником, невдахою, безпритульним калікою, що зіпсував їхнє життя. Зробиш це, Женю?
Мирон поклав свою руку на його плече і сказав:
– Це мій обов’язок. Прямий та безпосередній. Можеш не хвилюватися. Я все зроблю.
І тут Гопко мовив:
– Дивна річ, я не відчув спершу жодного болю, коли мені відірвало ногу. Чи відчую я його, коли мене розриватиме на дрібненькі шматки?
За цими словами лунав сміх навіженого, відчайдушного чоловіка, який ухвалив рішення підірвати себе на Красній площі Москви, аби власним прикладом довести, що жоден злочин у цьому безжалісному та байдужому світі не повинен залишатися безкарним.
Того вечора вони добряче напилися, співали пісні, плакали, обіймалися та цілувалися, наче не бачилися довгих сто років.
На ранок Мирон прокинувся і зрозумів, що більше ніколи вже не питиме горілку з Гопком, не жартуватиме з ним, не допомагатиме йому з’їхати на візку сходами, не подарує йому нового протеза, не принесе свіжої преси, не купуватиме йому книжки та не пригощатиме пінним, холодним пивом.
Полковник сів на диван, схопив своє волосся і завив, наче звір, чия рана відтепер кровитиме завжди, щодня та щоночі, бо не існує таких ліків, які б її загоїли.
До Росії їхали територією Республіки Білорусь.
Микола Федорович мовчав. Забіяка сконцентрувався на дорозі та музиці, що лилася з колонок японської аудіосистеми. Біля кордону він видав Гопку новий паспорт на чуже ім’я, який той передав митникам для перевірки.
Коли ж вони в’їхали на територію Росії, Гопко притулився лобом до скла і споглядав картини російської дійсності – сірість, бездоріжжя, занедбаність хат, відсутність освітлення, п’яну ходу перехожих. І хоч би кого зустрічав він на своєму шляху від білоруського кордону аж до самої Москви, в їхніх очах була байдужість, злість і несамовита жага взяти чуже, зруйнувати краще, відібрати дорожче, аніж те, чим наділили їх доля та їхня влада. Вони свідомо приймали своє рабство, бо на те, аби заявити про власну думку, потрібно було мати сміливість. Гніт, що був нормою для росіян упродовж століть, заперечував сміливість для більшості, роблячи це поняття прерогативою одиниць.