– Ну ось і Москва, – сказав Забіяка, коли угледів перші вогники вечірнього міста.
Забіяка зупинив авто, вийшов з нього, і Гопко бачив, як він говорить з кимось по телефону. Закінчивши розмову, Забіяка відчинив двері зі сторони Миколи Федоровича і сказав:
– Зачекаємо трішки. За нами приїдуть.
Чекати довелось недовго. Хвилин за двадцять чорний «Опель» оминув їхнє авто і зупинився. Ввімкнув аварійку. Забіяка завів двигун, і вони рушили слідом за «Опелем».
Блукали вулицями Москви, їхали провулками та дворами, аж поки не дісталися цілі. Вони стояли перед брамою, за якою виднівся дах із сірим потрісканим шифером. Гопко вдивлявся в ту браму і не міг згадати, що вона йому нагадувала. Аж поки пам’ять не видала давно забутий завод, на якому він молодим і здоровим хлопцем починав свій трудовий шлях.
З «Опеля» вийшов чоловік і постукав у браму. Згодом вона відчинилася, і вони в’їхали на подвір’я. Забіяка допоміг вийти Гопку з авта. До них підійшов чоловік. Раніше Микола Федорович ніколи його не бачив. Та й не міг він його бачити, тим паче знати, адже Зубр був людиною не публічною, з непримітною зовнішністю, за якою крилася розумна та жорстока суть.
– Ну ось і все, – сказав Забіяка, розвернувся, не прощаючись, сів у машину і поїхав собі геть, залишаючи Миколу Федоровича Гопка наодинці з незнайомцем.
– Закуримо? – Зубр дістав пачку сигарет і простягнув Гопку.
– Дякую. В мене свої, – відповів той, і вони закурили кожен свою.
Зубр дивився на Гопка. Вивчав. Думав, як це, коли знаєш, що жити тобі залишається лічені години. Він завжди задавався цим питанням, коли залишався наодинці зі смертником. Таких в його житті було чотирнадцять.
– Навіщо ви це робите? – зненацька запитав Зубра Гопко.
– Що саме?
– Допомагаєте нам.
– Мабуть, тому, що мені небайдужа доля моєї країни.
– Ви патріот Росії?
– Звісно.
– А хто ж тоді усі ті люди, яких я завтра заберу з собою?
– Злочинці, які виправдовують свою нікчемність гучними словами на кшталт велич, імперія, слава, слов’янство.
– Можуть загинути і невинні.
– Повірте, 9 травня на Красній площі немає невинних.
– А діти?
– У вашому квадраті не буде дітей.
– А ветерани Другої світової?
– Ви мали на увазі Великої Вітчизняної?
– Ви мене зрозуміли.
– А чи залишилися взагалі ті ветерани?
– Хтось та й залишився.
– Не переймайтеся ними. Вони вже віджили своє.
– Вам їх не шкода?
– Мені? – здивовано запитав Зубр. – Чому ж мені має бути їх шкода? Абсолютно ні.
– Жорстока ви людина, пане…
– Називайте мене Сергієм.
– Жорстока ви людина, пане Сергію.
– Який вже є. Ну що, ходімо до будинку? Нам тут сьогодні ночувати.
– Ви гадаєте, що в останню ніч свого життя я буду спати?
Зубр не знайшов відповіді, а тільки махнув рукою Гопку, аби той ішов за ним.
У приміщенні тхнуло сирістю. Зубр увімкнув світло, і Микола Федорович побачив перед собою коридор, що закінчувався дерев’яними сходами, які вели на другий поверх. Стіни, місцями з глибокими тріщинами, наче зморшками на чолі старих людей, були пофарбовані у голубий колір.
Йдучи наверх за своїм супутником, який допомагав йому підніматися вгору, Гопко помітив декілька картин епохи соцреалізму. То були репродукції відомих колись на весь Союз картин «Знову двійка» Федора Решетникова, «Ми йдемо в нове життя» Ахмеда Китаєва, «Перші дні жовтня» Георгія Савицького, «6 листопада» Івана Гринюка та «Зима в Самарі» Івана Коміссарова.
«Певно, тут базувалася якась із конспіративних квартир КДБ. Чи МВС…чорт їх розбере», – думав собі Гопко, спираючись на руку Зубра та перебираючи ногою і протезом сходи.
На другому поверсі коридор звужувався і метрів за п’ять переходив у залу, де були камін, стіл, диван, декілька крісел і стільців. Під стінами – шафи з книгами. Біля каміна Гопко угледів старий телевізор. З зали виходили ще чотири двері у різні кімнати та вбиральню. Усе було старим, проте охайним. Відчувалося, що до приїзду смертника готувалися.
– Якщо ви не проти, я проведу цю ніч разом із вами, – сказав Зубр.