Протез виготовляли спеціально під Гопка. Дотрималися усіх розмірів та пропорцій, підібрали легкі сплави металів, що з вибухом розлетяться у різні сторони, наче цвяхи.
Момент вибуху контролював Зубр. У потрібну хвилину, коли у квадраті залишатимуться виключно ветерани ДНР, охорона, військовики та їхнє керівництво, він мав натиснути на кнопку пульту, величиною з ґудзик, який одразу підлягав знищенню. І якщо українці бажали смерті ворогу, то росіяни в особі Зубра мали за мету вчинити паніку та укріпити недовіру в оточенні президента, аби змістити одних, щоби інші стали на крок ближчими до кремлівського правителя. Політика нового часу не знала сантиментів. Вона, як і в минулі роки, в далекі століття, в давно забуті дні бачила саму лише ціль.
Кожен грав свою гру, визначаючи ролі, присягаючи конспірації та стриманості у своїх словах, адже тільки це давало шанс на мінімальний успіх.
Гопко вийшов з ванної та подивився на Зубра. Той показав рукою на форму, тримаючи в іншій своїй руці протез.
– Ваш новий протез та одяг. У нас мало часу. Потрібно їхати, – сказав офіцер, якому кортіло посісти місце керівника ФСБ Росії.
Теракт на Красній площі не міг не мати наслідків. Скандал обіцяв бути грандіозним. Відповідь – миттєвою. На це і розрахував Зубр, який планував та реалізовував таємну операцію, що тривала вже четвертий рік поспіль.
Форма була під стать йому. Він подивився у дзеркало, закліпав очима, а потім засміявся.
– Ніколи не думав, що помирати доведеться у військовій формі ворога. Та ще й з медалями армії, якої не існує і яку ніхто й ніколи не визнає. Цікава річ життя. Кіно так не покаже, у книжці не прочитаєш, як воно закрутить.
– Іронія долі.
– Чи її останній злий оскал?
– Скорше друге, – сказав Зубр і, вони спустилися сходами та вийшли на подвір’я.
Авто вже чекало на них. За кермом сидів незнайомець. Він не обернувся, коли Зубр і Гопко сіли позаду нього, а тільки-но завів свою «Волгу», увімкнув першу передачу і повільно виїхав на дорогу, аби влитись у наростаючий потік московських автівок.
Матвій Романов, а за кермом був саме він, вкотре вибудовував у своїй голові загальну картину того дня. Конструював майбутнє, яке мав принести на Красну площу, аби назавжди змінити хід російської історії.
Романов, як і Гопко, щиро вірив, що задачею останнього є саме той, через якого все і почалося. Принципові люди, які зналися з честю, вони йшли своїми стежками, аби одного дня зійтися на спільній дорозі, з якої один потрапить у вічність, а інший до в’язниці. І якщо Гопко усвідомлював свою долю, то другий ще вірив, що йому пощастить її переграти.
Коли минули Сєрпуховську площу, Романов збавив швидкість і згодом зупинився. Зубр повернувся до Гопка і сказав:
– Тепер ви їдете тільки з моїм приятелем.
Він вже відчинив двері, аби вийти, але щось змусило його знову обернутися до смертника.
– Усе то не дарма, Миколо Федоровичу! Ой, як не дарма! Історія ще оцінить ваш вчинок. Знайте це напевне.
Зубр простягнув Гопку свою руку, і той потиснув її. Обличчя Миколи Федоровича було блідим. Губи – синюшними. Зубр обняв його, і в цей момент Гопко відчував поруч друга, якого знав тільки декілька годин, але то не мало жодного значення, бо іноді лічені години можуть важити більше, аніж безмежні, проте безцільні роки.
Він проводжав Зубра поглядом, аж поки той не завернув за будинок, крокуючи Малою Ординкою, аби о дев’ятій ранку вже бути на Красній площі.
«Волга» їхала далі П’ятницькою, позаду вже залишався Великий Ординський провулок, а ось вже зліва вертівся змійкою Голиковський провулок, а вони ще їхали, аби перетнути Москву-ріку і зупинитися навпроти невідомого Гопку будинку на самій Ільїнці.
– Зачекайте мене в авті, – сказав Романов, а сам вийшов і смикнув на себе масивні двері парадного під’їзду.
«Ми повинні переконатися, що він не схибить, не дасть заднього ходу у вирішальну мить», – мовив Зубр, наказуючи Романову залишити смертника на самоті, аби перевірити справжність його намірів.
«Втече, так воно і буде. Краще він це зробить на вулицях Москви, аніж на Красній площі», – розмірковував Зубр, і Романов повністю розділяв таку думку.
Тим часом як Романов зайняв позицію між двома вікнами, одне з яких виходило на Ільїнку, а інше на Нікольський провулок, і пильнував досвідченим оком власну «Волгу», що стояла внизу, Гопко терпляче сидів і чекав на нього.
Він не мав жодних намірів тікати. Занадто довго Микола Федорович йшов до думки про смерть в ім’я своєї батьківщини, аби зараз розчинятися серед мільйонів сірих тіней на самих підступах до Мавзолею, де й мало усе відбутися.