Що роблять з ворогами? Їх знищують. Саме це ми зробимо і з Ясинською, через яку загинули люди, яка планувала моє вбивство та ліквідацію перших осіб Росії, зокрема патріарха нашої православної церкви.
Докази її провини беззаперечні. Гадаю, світова спільнота зрозуміє і наше рішення, і нашу волю жити на планеті Земля.
За цим пішла заставка, а Іван Принцип завив у своїй холостяцькій квартирі, Євген Мирон не міг повірити в те, що чує, Микита Нечипайло обхопив голову руками і тихо заплакав, сидячи в своєму робочому кабінеті. І лишень Гарун із Забіякою мовчки випили горілку і відвернулися один від одного.
Того дня вже ніщо не могло повернути їм настрій.
Президент Росії узяв рукою Ірину за підборіддя, стиснув його, вдивлявся їй в очі, а потім спитав:
– І ти думала, що я від самого початку не зрозумію твоєї мети? Чому усі вважають мене дурнем? Я розвідник, Ірино. Старий і гарний професіонал, якому судилося повернути Росії її велич.
Він відпустив її обличчя, мав вже йти геть, але передумав і сказав:
– А за теракт вам моя величезна подяка. Чистка – вона завжди збуджує кров та гуртує маси. І це нам зараз потрібно, як ніколи. Шкода, що ти обрала не той шлях. Дуже шкода.
Тобі не варто було мені розповідати про вашого смертника. Так би мала більше шансів на перемогу. І хто тільки там усе планує? Ідеалісти і романтики?
І за цим питанням слідував його сміх, яким він задовольняв своє невгамовне его.
Епілог
– Навіщо ти це зробив, Айріше?
– Що саме?
Шеф показав йому рукою на екран, що висів навпроти нього, натиснув кнопку пульта, і Айріш побачив новину, що летіла через усю Атлантику, вкотре за останні роки акцентуючи увагу на небезпеці життя в Україні.
– Сер, ви гадаєте, що я причетний до цього? – у голосі Айріша Соммелі не було ані гніву, ані обурення, ні страху, ні жалю.
Досвідчений агент пострадянського простору, оперативник від Бога, один з творців операції «Анаконда», який двадцять два роки життя віддав служінню своїй країні та роботі в ЦРУ, він знав, що керівництво не зможе нічого довести. Та й не буде цього робити, адже вони виходили на фінішну пряму. Все інше не мало значення.
– Наша людина працює. Її репутація – беззаперечна. Легенда – бездоганна. Він починає формування мережі. Нам поталанило завести ще чотирьох агентів. У різні структури. Усі вони мають доступ до інформації. Вкрай важливої інформації. По всій території Російської Федерації. На осінь почнуться бунти. Санкції посиляться. Незадоволення олігархів зросте. Оточення буде нервувати. До зими ми його скинемо. І росіяни самі завезуть його до Гааги, – сказав Айріш Соммелі, дивлячись повз свого шефа.
Заступник директора ЦРУ з питань розвідки знав, що Соммелі має рацію. На Айріші трималася мережа, їхня мережа, яку вони створювали не один рік, ризикуючи кожного дня, кожної миті, послідовно, не поспішаючи розставляли своїх людей у владній вертикалі Росії, не йшли, а повзли, наче черепахи, аби не припуститися помилки, не злякати ворога, не породити сумнівів щодо своїх агентів.
Айріш Соммелі мав складний характер і непросту вдачу. Він був професіоналом, якому доручали завдання, знаючи, що ніхто, крім нього, їх не виконає. Колеги вказували керівництву на його нетерпимість до інших, жорстокість і чорний гумор, звичку хильнути чарку-другу, махінації на біржі та розваги з гарними жінками. Але керівництво було розумним, а тому не зважало на жаління колег Айріша, окреслюючи їхні слова самим лише терміном «заздрість».
– Ти вибрав хибний шлях, синку. Не варто було… Ти ж від самого початку операції знав, що українців ми використовуємо втемну. Без них ми б не змогли підібратися в самісіньку нору. Та жінка…вона була необхідною жертвою. Так само, як і ветеран-смертник. Ми потребували подвійного прикриття для нашої людини. І три роки тому ти з цим був згідний. Що змінилося, Айріше?
– Нічого не змінилося. Сьогодні, як і тоді, я переконаний, що без українців у нас нічого би не вийшло. Приманка… якісна та ефективна приманка з живих людей. Так буває, коли ти воюєш.
– Тож чому ти здав тим українцям торгівця зброєю і того торгівця алмазами?
Айріш Соммелі подивився на свого шефа, відвів очі та кинув на прощання:
– Я нікому нікого не здавав.
Він вийшов з кабінету, а коли його авто вже їхало з Ленглі у напрямку Вашингтону, Айріш гучно увімкнув музику, а собі пошепки сказав лишень одне:
– Чому, чому?! Бо вони того варті.