І грала та пісня в літаку, коли він висів над Нью-Йорком, а попереду було нове життя, розкішний пентхаус на Манхеттені, маска шику та гламуру, таємничість не звіданої дотепер загадковості, яку може подарувати заможним людям те дивне місто.
А коли вона вже їхала вулицями Нью-Йорка, то не плакала, а дивилися пустими очима у вікно, і сухі її вуста промовляли тільки одне:
– Цвіте терен, цвіте терен…
І цвів той терен, але не для неї та не для Ірини, чия душа летіла на зустріч з її коханим чоловіком, через якого Ясинська втратила своє найбільше багатство – єдине і неповторне життя.
– Ну все, Іване. Ходімо, брате, – сказав Мирон, якось сумно посміхнувся, штурхнув Принципа в плече і першим вийшов із темені старих дерев, де вони стояли за декілька хвилин до виїзду на місце їхньої спільної операції.
Вони сіли кожен у своє авто і їхали різними маршрутами, аби зійтися на одному й тому ж самому місці.
Ресторан, в якому перебували потрібні їм люди, був розташований трохи нижче костелу, у затишку літнього парку. Паркуючи автомобіль, Принцип побачив молодих жінок з їхньою малечею, що гралася у піску, двох старих, які неквапливою ходою йшли парком, а поруч перебирала дрібними лапами їхня такса, трьох студентів, чий крок був швидким та енергійним, а слова – промовистими і впевненими. Він стягнув з себе теніску та джинси, одягнув форму поліціянта, перевірив пістолети – італійський Beretta 92 та австрійський Glock-17 – і став чекати сигналу від Мирона.
Тим часом Мирон ішов зі сторони вулиці Антоновича, колишньої Горького. Полковник котив перед собою дитячу коляску і був схожий на діда, якого рідня відправила на прогулянку з онукою чи онуком. Час від час з коляски було чутно дитячий плач, що його вправно видавав мініатюрний магнітофон, що лежав поміж пелюшок та подушок, які імітували ту неіснуючу дитину.
«Чи не краще спрацювати під снайпера? Два постріли – і їх нема», – казав Принцип.
«Вони повинні знати, хто і чому відправляє їх на той світ. Два постріли – занадто легка смерть для Гаруна з Забіякою», – відповідав на те Мирон, і його друг не міг з ним не погодитися.
«Господи! Зроби так, аби ми влучили в того, в кого маємо влучити, а більш ні в кого», – благав Принцип Бога, а сам боковим зором дивився на літню терасу, де й зібралася вся компанія.
«Вип’ємо за успіх нашої справи!» – запропонував тост Забіяка, і всі підняли свої келихи.
«Наша операція увійде в посібники з історії спецслужб», – сказав начальник американської резидентури у Києві.
«А що з тими вашими есбеушниками? Засмучені?» – спитав Гаруна росіянин, який за тим столом представляв інтереси Зубра.
«Одним смутком жити не можна», – посміхався на те торговець алмазами.
«Ще є час. Не нервуй! Я скажу, коли тобі виходити», – казав Мирон Принципу по телефону, імітуючи розмову з дружиною.
«Ну гаразд. Вірю вам. Головне, щоб вони не наробили дурниць», – відповідав Гаруну росіянин.
«То вже не наш клопіт», – махнув на те рукою Забіяка, і вони знову випили, а потім почали збиратися.
«Приготуйся, братику», – сказав Мирон, і Принцип перехрестився, як робив це завжди, коли мала початися стрілянина.
Вони вийшли в оточенні охорони. Жартували, сміялися, були у доброму гуморі. Назустріч їм ішов поліціянт, і Забіяка помітив, що кепка закриває його обличчя. Він шторхнув Гаруна, але було запізно. Принцип уже витягнув пістолети і почав пускати кулі, не зупиняючись.
Щось сильно вдарило в спину Гаруна, і коли він обернувся, то побачив Мирона, який стояв з UZI і стріляв у нього. Парк наповнився криком і запахом смерті.
Тим часом Принцип стріляв у Забіяку. Перша куля поцілила у ліву ногу, і Забіяка впав на коліна, друга пробила груди. Вже після, коли усе скінчилося, поліція нарахувала дев’ять куль у тілі громадянина Іспанії та України, який помер на місці, ще до приїзду швидкої допомоги.
Принцип стріляв рівно вісім секунд, а потім перескочив паркан і побіг напереріз охороні у напрямку Мирона, який сховався за старою тополею, відстрілюючись від охоронців американця, Забіяки та росіянина. Гарун ніколи не тримав біля себе охорони. Тому і помер першим.