«Відходиш першим. Я прикриваю», – казав Мирон, коли вони готували операцію.
Іван стріляв на ходу, не бажаючи вбивати, а тільки дати змогу своєму другові відійти разом з ним.
– Йди звідси! Тікай! – кричав йому Мирон і знову ховався за дерево, в яке летіли кулі.
Та не міг іти, тим паче тікати, Іван Принцип, полишаючи Мирона напризволяще. Не таким він народився.
– Не таким мені і помирати, – сказав він собі, засівши під парканом та перезаряджаючи пістолети.
Вони вже чули поліційні сирени, які ставали гучнішими кожної нової хвилини, крики жінок, що боялися за своїх дітей, вереск якоїсь тітоньки, котра увесь час благала не стріляти, матюки двох дядьків, що пили пиво на лавочці, а тепер були змушені втікати з парку. Принцип розумів, що до прибуття поліції залишались лічені хвилини. Проте він залишався на своїй останній позиції, не здатен рятуватися ціною життя свого друга.
І тут він побачив, як Мирон виходить із-за дерева і починає пускати смертоносні черги у різні напрямки, де концентрувалася охорона. Він ішов і стріляв, а Іван уже біг до нього, прикриваючи зліва.
Ось уже впав один охоронець, за ним на землю повалився інший, і тут Принцип побачив, як іззаду їх обходять двоє і починають стріляти в Мирона. Він хутко розвернувся і випустив у них все, що було в його магазинах, а коли знову повернувся до Мирона, той вже лежав на асфальті, а на сорочці виднілися криваві плями.
– Женька-а-а-а! – закричав Іван і кинувся до нього.
Він сидів над ним і не міг бачити, як його оточують з усіх боків, як приїхала поліція, з’явився спецназ і кільце навколо нього стискається, наче піддатлива пружина.
– Капітани, мої капітани… – прохрипів полковник Мирон, і кров хлинула його ротом. Він дивився у синє небо, і його душа відлітала туди, наверх – до Небесної Сотні, до всіх наших Героїв, яким безперестану тепер дає концерти Кузьма Скрябін.
– Нарешті, друже, ти запитаєш свого діда, за що він так ненавидів Троцького і чому його вбили свої ж, – сказав Іван, закриваючи йому очі, і сльози вмили обличчя капітана Принципа.
Полковник Мирон покидав цей безнадійний світ.
– Руки догори! Не рухатися! Зброю на землю! Застрелю, суко, наче скажену собаку! Сидіти! Стояти! – з усіх сторін до нього долітали слова, накази, але він і так уже зрозумів, що в той день вони не здобули цілковитої перемоги. Хоча й не програли.
Іван оцінив ситуацію, підвів догори руки і повільно почав підійматися з землі.
Він стояв і дивився кудись повз увесь той натовп, що бажав його арешту, а хтось і його смерті. І не бачив він перед собою нікого і нічого, окрім Мирона, Ірини, Андрія, генерала й багатьох інших друзів та побратимів, яких у нього забрала війна. Він знав, що все було не пустим, не даремним і тому сміливо йшов на свою Голгофу, залишаючись жити, аби після знову і знову мститися тим, хто забрав у нього друзів.
Таким уже він народився.
Таким уже йому помирати.
Принцип отримав 12 років позбавлення волі за вбивство тих, хто грав його Україною, наче солом’яною лялькою.
Мирона поховали у Києві, поруч з Андрієм Хворостенком.
І тільки Нечипайло спав у своєму ліжку, зі своєю дружиною, у новій квартирі, придбаній на генеральські гроші, давився сльозами, пив горілку і благав Господа нашого Бога, аби він дав йому сил не втратити розуму. Адже він так потребував того розуму, аби побачити єдиний вірний шлях, який відкривав би дорогу до свободи його друга – капітана українських спецслужб Івана Принципа.
До осені російських бунтів залишалося три з половиною тижні.
За ними мали слідувати державна змова і зрада в оточенні президента Росії.
Вашингтон добряче попрацював над операцією, яку він ніколи не зміг би реалізувати без українців.
Шкода тільки, що про це вони дізналися останніми.
Гаага вже чекала на ворога, який боявся того міста навіть дужче, ніж власної смерті.
6 лютого 2015 року – 8 березня 2016 року.