– Ти так вважаєш? – в голосі Принципа лунав скепсис. – Чому ж тоді ні Лондон, ні Вашингтон одразу не виконали своїх зобов’язань? Чому вони проковтнули кримську авантюру Москви?! І чи дадуть нам кошти – це ще велике питання для усіх нас. Думаю, скоро все хрясне.
– Не гарячкуй, Іване! – сказав йому Нечипайло. – Євген має рацію.
– Виходить, що усі розумні, а тільки я один бовдур, – Принцип з люті вдарив по столу, налив собі чарку, не пропонуючи нам, швидко випив її і встав: – Сходжу до туалету.
Ми провели його своїми поглядами. Нечипайло зітхнув.
– Не звертай уваги, Женька. Перенапруга. Іван втомився. Знаєш, коли тільки-но все почалося і ще був той фанатик-монархіст у Слов’янську, а ми перебували у Донецьку, я бачив, з якою люттю воює наш капітан Принцип. Він сам йшов на завдання, сидів ночами в засідках, різав і стріляв терористів. Він відслідковував їхні рухи, викривав канали й кротів, нищив мільйони доларів, залягав на кордоні й відстрілював ворогів, наче скажених собак. Занадто близько він сприйняв цю війну, аби сьогодні давати задню. Іван буде завжди йти до кінця. Він не боїться смерті, тортур, знущань. Йому плювати на шантаж та підкуп. Він пожертвує родиною, дітьми, власним щастям, аби тільки виконати завдання. В якісь мірі він теж фанатик, несамовитий, завзятий професіонал своєї справи.
– Може організуємо йому якесь дівча на сьогодні? – запропонував я.
– Чи може двох? – посміхнувся Нечипайло.
– Та можемо й трьох, аби він їх тільки здолав.
– Повір, такий здолає цілий гарем, – запевнив мене Микита, і ми випили з ним за нашого друга.
І тут ми побачили Івана. Блідий, він біг до нашого столу.
– Швидко, хлопці! За мною! – вигукнув він.
– Що сталося? – в один голос запитали ми.
– Не знаю. Дзвонила Марина. Вона вила, наче поранена вовчиця. Я ніколи ще не чув, аби так вила жінка. Біда, хлопці. Біда.
«Андрій!» – одразу здогадався я.
Марина була дружиною нашого Андрія Хворостенка. І якщо вона телефонувала Принципу та вила, наче поранена вовчиця, як сказав Іван, значить, сталася біда. В таких ситуаціях ти ще сподіваєшся на якийсь шанс, бажаєш вірити в краще, серце хоче угледіти помилку, забути про війну та смерть, але розум, цей твій клятий і такий впертий товариш, повертає тебе до реальності, яка тхне прозовою жорстокістю буття, без хепі-ендів, майбутнього й живої, бурхливої енергії, що ще вчора лунала світом своїм гучним, чоловічим басом.
Таксі несло нас Великою Житомирською аж до самого Майдану, де звертало ліворуч, а потім вверх по Грушевського. Ми їхали на Харківський масив, де в двокімнатній квартирі вила жінка нашого друга. Ми їхали у невідомість, аби допомогти, не зважаючи на те, якої саме допомоги вона потребувала.
Розрахувавшись із таксистом, я вискочив слідом за Нечипайлом та Принципом, які вже бігли сходами нагору. Ми зупинилися на п’ятому поверсі біля броньованих дверей помешкання Хворостенка. Іван почав тиснути дзвінок, але ніхто не відчиняв. Тоді ми вирішили просто ламати двері. З трьох ударів та наших спільних зусиль дверна рама почала скособочуватись і під натиском наших тіл, врешті решт, двері впали. Коли ж ми увірвалися в помешкання Андрія та Марини і кулею пролетіли невеличкий коридор, то завмерли в дверях вітальні. Ми з хлопцями бачили-перебачили, проте навіть наша хвора уява не могла спрогнозувати такої трагедії.
Марина сиділа на підлозі. Вона вже не вила, а просто хитала головою зліва-направо. Поруч стояла їхня з Андрієм єдина дочка Тетянка, яка в цьому році пішла в перший клас. Біля Марини ми побачили сумку-холодильник, таку, що береш в далеку дорогу, ставиш її в авто і вона працює від прикурювача. Іван підійшов до Марини.
– Маринко! – він торкнувся її плеча, але її так сіпнуло, що ми злякалися за неї.
Нечипайло торкнувся сумки-холодильника і відкрив її.
Там була відрізана голова Андрія, без очей та язика. Вони лежали поруч. На внутрішній стороні накривки виднівся приліплений скотчем аркуш паперу, де було написано лишень два слова: «Привет из Новороссии».
– Господи ти Боже мій, – прохрипів, я і в цю мить Марину почало трясти й сіпати, і ми зрозуміли, що справжня істерика ще попереду.
– Викликай міліцію і «швидку»! – сказав Нечипайло Принципу, обіймаючи Марину.
Я підійшов до Тетянки, взяв її за руку і вивів в іншу кімнату. Дівчинка весь час мовчала і їла мене своїм скляним, мертвим поглядом. Я не знав, що треба робити в таких випадках, бо в перший раз за все своє складне життя стояв поруч з дочкою друга, чия відтята від тіла голова лежала в сусідній кімнаті. Не було розуміння, які саме слова треба казати і чи треба, взагалі, щось говорити. І тут вона розплакалася.