Усі замовкли, готові слухати мене, але я не знав, з чого, чорти забирай, мені починати. Але Бульдог був бульдогом, і тому перша фраза матеріалізувалася сама, наче й мимоволі, несвідомо, проте у досить доречний момент, коли пауза затягувалася та обіцяла незручну ситуацію.
– Ми почнемо з простого – з відвертих зрадників. У разі успіху перших двох ліквідацій переходимо на польових командирів, особливо тих, хто приїхав до нас незваним гостем. За тим – знову два-три зрадники. Потім затишшя десь на місяць. А після – наносимо удар по керівництву терористів. Скільки на сьогодні ми вже маємо людей в мережі?
– Десять. Включно з нами, – сказав Мирон.
Десять людей і я одинадцятий. Забіяка – дванадцять.
– Хто вони? Мені потрібні їхні досьє.
– Вже підготував, – сказав Принцип.
У відповідь я кивнув йому головою.
– А що будемо робити з ФСБ, ГРУ, врешті-решт, із російськими інструкторами? – запитав Нечипайло.
Я задумався. Воювати з представниками ще вчора, здавалося б, братського народу виявилося справою нелегкою. Навіть для тих, у кого найжорсткіша вдача та сталеві нерви. Українці, ми добрі за своєю суттю, іноді часто пробачаємо те, чого ніколи не варто пробачати, посміхаємося ворогу, який тільки й чекає моменту, аби ми повернулися до нього спиною, щоби він міг встромити свого гострого ножа між наші українські лопатки. Нечипайло та Принцип підходили для операції «Ворог» як ніхто інший, бо ніколи не мали жодного стосунку до КДБ. Вони народилися в останні роки Радянського Союзу і присягали виключно на вірність однієї держави – України. Що ж стосується мене чи полковника Мирона, не буду лукавити, адже колись давно ми присягали на вірність партії та Радянського Союзу. Ми знали багатьох з тих, хто сьогодні воював проти нас, бо десятиліття тому ми вважалися друзями. І тут трапилася ця клята війна, коли сильні держави не поділили слабку, а Росія вирішила нагадати про давно поховану імперську велич.
– З ними ми будемо чинити так само, як вони це чинять стосовно нас, – сказав я тоном, який не терпить заперечень.
Я проковтнув якусь далеку гіркоту, бо вона була ніщо порівняно з тим вогнищем, що палало в мені після смерті Андрія Хворостенка. У ньому я бачив своє продовження в стінах нашої славненької Контори, сірого дому таких же сірих воїнів густих туманів.
Далі я вирішив говорити про першу ліквідацію.
– Ви знайшли зв’язкового? – запитав я.
– Знайшли, але мертвим, – Принцип не скаржився, а сухо констатував здійснений у часі факт.
– Що думаєте робити? – я мав знати, яким чином вони хотіли вийти на секретний штаб МО в Донецькій області. Там ховалися щури, і наша справа полягала в очищенні тієї вельми важливої для української перемоги установи.
– Є ще двоє на приміті. Люди начебто надійні, з розумом у голові, – сказав Євген Мирон.
– Начебто, це не зовсім правильно. Так я кажу, полковнику?
– Так точно, пане генерале, – тихо відповів він.
Я не став тиснути на нього. Воно було ні до чого, зайве, провокаційне, не гідне генеральських зірок та офіцерського звання.
– Я подумав, може, нам почекати на їх вихід? Врешті-решт, вони мають колись покинути штаб!
– Вони покидають штаб через катакомби. Ми не маємо змоги дістати плани. У нас є тільки можливість проникнення всередину, – сказав я. Мені було тяжко це говорити, адже навіть я не мав доступу до секретного штабу МО в Донецькій області. То була повна прерогатива Міністерства оборони. Таке рішення прийняло вище керівництво, і не мені було його засуджувати або ж скасовувати. Я тільки мав змогу його обійти.
– Ну гаразд, – сказав Мирон. – Ось ми знаємо, хто вони, як виглядають, де мешкають, чим володіють. Так можливо виманимо їх на живця? Один з них точно не втримається, коли дізнається, що дружина переоформляє нерухомість і тікає до Праги, де на неї чекає молодий коханець.
Я задумався.
Як казав герой відомого творіння «Уся королівська рать», «кожен має свої скелети у шафі». У наших зрадників вони теж були. Полковник Мирон пропонував їх дістати. Слава Богу, ми мали власні джерела в будівлі за Повітрофлотським мостом. Забіяка не збрехав – кошти я отримав гарні. Щедрість старого друга дозволяла не заощаджувати на підкупі агентури. Чомусь серед тих, хто належав до системи бюрократії та влади, порядність із патріотизмом ще не стали мірилами життя. Моя думка впиралася в тезу, що такими їх зробить тільки страх перед силою держави.
Полковника Ігоріна ми внесли до списку не випадково. Він заслужив таке право державною зрадою та роботою в інтересах агресора й ворога. В жодному випадку Ігорін не припустився помилки. Замість нього це зробили його жінки, які починаючи з осені 2014 року з головою кинулися в шабаш бутиків, розваг та дорогих спортклубів. А пізніше дружина дійшла думки, що Ігорін повинен залишатися в минулому. Майбутнє ж вона бачила в Європі, з новим чоловіком і донькою, котра на літо закінчувала навчання в школі.