Сам же Ігорін знати про те не міг, бо увесь час перебував на Донбасі, в секретному штабі МО, до якого ми так і не змогли підійти. Ми добре перевірили інформацію щодо його місцеперебування. Помилки не було. Але виникало питання: чому мовчали про це куратори Ігоріна з Луб’янської площі? Де тут причаїлася загадка?
З кожним днем доля полковника Ігоріна цікавила мене дедалі більше. І не тому що він був зрадником. Причина ховалася в іншому. В його патологічній жадібності до грошей, які він навіть не мав змоги витрати, бо на Донбасі початку 2015 року було тяжко знайти принагідну крамницю, яка могла б запропонувати вишуканий товар елітного класу.
Ігорін координував артилерійські бригади Збройних сил України в зоні АТО. В свою чергу, артилерія розчищала шлях для війська, танкових з’єднань, добровольчих батальйонів. Зрадник володів великим масивом інформації щодо дислокації та тактичних намірів українських з’єднань. В перші місяці війни проблема зради щодо наших позицій та передислокацій була однією з найтяжчих та найганебніших. Офіцери України за американські долари продавала державу Росії!
Росія ж контролювала Ігоріна і таких як він. Полковник постачав ворогу інформацію про танки, добровольчі батальйони, бронетранспортери, ударні групи, але аж ніяк про артилерію. Як ми виявили пізніше, таку схему розробило ФСБ, аби якомога довше тримати крота у нашій зубожілій норці. І ось настав час виманити ту тварюку з його схованки, аби справедливість наздогнала покидька.
Хтось скаже, що в моїх словах занадто багато ура-патріотизму. Але я змушений дотримуватися лінії, яку обрав вночі, коли ми отримали «привіт з Новоросії», трясця їхній матері! Навіть із собою я маю бути послідовним. Мотив повинен співвідноситися з жертвою, аби не виникало зайвих питань.
– Яким чином плануєте це зробити? – врешті-решт, запитав я підлеглих офіцерів.
– Є одна задумка. Будемо апробувати, – відповів за всіх Мирон.
– Щось цікаве? – запитав я.
– Може бути, – сказав Нечипайло. – До штабу їде група нових людей. Один з них – старий приятель одного друга. Ось ми хочемо запросити його до нічного клубу, аби відсвяткувати від’їзд.
– Не зрозумів. Яка тут логіка?
– Доволі проста. Будемо фотографуватися. А якраз за сусіднім столиком відбудеться банкет, влаштований дружиною нашого Ігоріна для її нових подруг – мешканок нічного Києва, світських левиць і гламурних утриманок. По приїзді за декілька днів наш приятель, граючись телефоном, покаже Ігоріну, як його проводжали справжні друзі.
– І той побачить свою кралю в оточенні таких же істот, – сказав я.
– Саме так, – підтвердив Принцип, і ми засміялися, наче напарники по синхронному плаванню. Тільки ми не плили. Ми грали зі смертю та життям.
– Він не втримається, – сказав Нечипайло. – Зірветься й поспішатиме до Києва, аби покарати свою курву. Ось по дорозі ми його і перехопимо.
На черзі була перша справа, і ми не мали права на помилку.
Про смерть полковника Ігоріна я дізнався зі стрічки новин відомого українського інтернет-сайту. Був четвер, сірий, непривітний ранок березня, коли хочеться спати і ніжитися в теплі, а не йти мокрими від талого снігу вулицями. У повідомленні йшлося про трагічну загибель високопосадовця Міністерства оборони України, який став жертвою власної необачності. Полковник упав на колії харківського метрополітену і не зміг піднятися, а за хвилину його розчавив потяг. Сталося це на очах десятків свідків і тому для правоохоронців справа була зрозумілою і потребувала лишень одного – закриття. Так і було зроблено за декілька днів.
ЗМІ не могли знати, що перед тим як спуститися до харківської підземки, Ігорін добре попоїв у затишному ресторані. Він не вживав алкоголю, а пив виключно соки. Закінчивши з десертом, він оплатив рахунок, зайшов до вбиральні, провів там хвилини зо три, а потім рушив до метро. Коли він стояв і чекав на потяг, в нього раптово сталося запаморочення і він почав падати вниз. Ігорін намагався встати, але тіло не слухалося, голову кружляли злі демони й сильний препарат, вироблений у таємних лабораторіях Ізраїлю, який зникає з організму людини за годину після прийняття, не залишаючи жодних шансів правоохоронцям встановити істину причину смерті.
Пізніше, у розмовах зі своїми знайомими з Генштабу та міністерства, я чув, що Ігорін сам винен. Лунали тези щодо зацікавленості великих генералів у закритті справи, аби не виносити сміття на розсуд громадськості. Так і зробили. Забули та проїхали. Закопали й поспівчували, а наш потяг рушив далі, правда один зрадник навіки зійшов з дистанції.