– Як міг я йому це казати, коли й сам ще не знаю?
– Гаразд. Пішли прогуляємося. Є розмова, – сказав я йому, і ми вийшли з мого кабінету.
Весна ніяк не могла побороти зиму. Вітер рвав з мене капелюх, і я притримував його рукою.
– Я все думаю про того полковника, що впав на рельси у харківському метро, – сказав я Мирону.
– А що про нього згадувати? Собаці собача смерть. Як подумаю, скільки через нього хлопців загинуло, то розумію, що наша кара була занадто демократичною, майже царською.
– Ти не гарячкуй. Я про інше. Чи не занадто рано ми це зробили? Адже ризик був колосальний. В нас нічого ще не було готово. Та й зараз…
– Що зараз?! – Мирон зупинився і почав їсти мене своїм поглядом.
– Чого вилупився на мене? – я не любив, коли він ось так дивився на мене. – Чи ти вважаєш, що ми готові? Так, аби вже запустити цей потяг і він дійшов до кінцевої станції?
Мирон мовчав. Ми пішли далі, минаючи Золоті Ворота у напрямку Оперного театру.
– Той потяг ви запустили самі. Тоді у вас вдома, коли ініціювали операцію «Ворог».
– Мовчи, Женя, мовчи! – я не мав права на злість, бо він був правий, але людина занадто слабка, аби визнати свої помилки. Навіть, коли вона дуже сильна.
– Пане генерале! – Мирон знову зупинився. Він дивився прямісінько в мої очі і я ледь не схибив, але, все ж таки, витримав той погляд.
– Кажи, – мій голос тремтів, і він це помітив.
– Я хочу сказати, що з Ігоріним ми все зробили правильно. Він не мав права жити, бо через нього загинула не одна сотня наших хлопців. Хто втішить сьогодні їхніх дітей, жінок, матерів? Хто заступить їм батька, сина, чоловіка? За кляті долари він продав нас усіх. Його хвойда бенкетувала на ті криваві гроші в той час, як деякі вдови не мають навіть копійчини, бо їхні чоловіки були добровольцями, без статусу учасника АТО.
Ми поховали тільки голову Андрія, але до цього часу не знаємо, де його тіло. А щури, на кшталт Ігоріна чи тих, що сидять по теплих кабінетах, їдять щодня ікру і гасають Києвом на автівках за сотні тисяч баксів, надалі ділять гроші пенсіонерів та інвалідів, поробили собі статуси учасника АТО, навіть не виїжджаючи до Харкова, аби не платити за квартиру, мати додаткові пільги, продовжують насолоджуватися вседозволеністю та розпустою. Ви що не бачите, хто при владі? Це «врємєнщікі», цинічні істоти, які аж нічим не відрізняються від тих, хто був перед ними. Вони продають Україну. Як не Росії, то Америці, Китаю і ще кому. Ніколи не здатні на самостійні рішення, на державницьку діяльність, а тільки красти, красти, красти. І все це вони називають словосполученням «вміти заробляти».
Ми все зробили правильно, бо коли влада не здатна захищати свій народ, коли знущання тривають і навіть посилюються, хтось мусить зупинити усю ту наволоч. Я ні про що не жалкую. Хіба що про одне. Ігоріна треба було б віддати до рук мого сьогоднішнього знайомця, аби він різав його шматками і кормив тими самими шматками цю паскуду.
– Заспокійся, Женька! – я стиснув його руку і як тільки доторкнувся до неї, відчув, що він увесь тремтить. – Тихо, кажу тобі! Заспокійся! Не час зараз!
– Ні, пане генерале! Саме зараз, або ніколи, – він висмикнув руку і продовжував:
– Я не зупинюся ані на мить, поки не переб’ю усю ту мерзоту, усіх тих зрадників, корупціонерів, вбивць наших дітей, садистів і тварин, що вирішили встановлювати свої порядки там, де взагалі їм не місце. І якщо мені буде потрібно покласти своє життя, хоч би скільки воно тривало, я зроблю це. Я буду чавити їх в їхніх кабінетах, стріляти на вулицях та в їхніх домівках, вішати у вбиральнях і топити в річках. Я труїтиму їх отрутами, аби вони конали в муках і сцялися під себе…
– Годі, полковнику!
– Ні, не годі, – я бачив, що Мирон розійшовся не на жарт. Я дивився в його червоні очі і відчував, як в моїй голові пульсує кров. – Не годі, Павло Романовичу! Ой, як не годі! Я тільки-но розпочав, і бачить Бог, я доберуся до кожного з них.
Не намагаючись перебивати полковника, я відвів його з тротуару. Ми стояли під напівголими деревами, які тільки-но розквітали у своїй жазі нового життя.
– Я не хочу жити в країні, де ніколи не знатимуть, що таке закон. Мені байдуже щодо всіх тих покидьків, які засіли в своїх фешенебельних кабінетах з трьома класами освіти на всю їхню підлу зграю і вирішують, кому бути, а кому ні, кому красти, а кому жебракувати, кому жити, а кому помирати. Ми вже рік балакаємо про АТО, забуваючи при цьому, що коли проводиться спецоперація проти терористів, залучають виключно професіоналів спецслужб та спецпідрозділів, а не гонять зелених хлопчаків під шквали «Градів». Ми забуваємо про тисячі волонтерів, які давно вже виконують усі функції держави із забезпечення наших військ у зоні конфлікту. Ми чомусь вже не шукаємо усіх тих, хто має відповісти за розруху, організацію та підтримку сепаратистських мереж, політичні провокації та звичайні вбивства. Ми виконуємо бездушні рішення Вашингтона, який, між нами, нічим не кращий за Москву. Грають в нашій країні одне проти іншого, бо ні першому, ані другій не вистачає сміливості й порядності битися на їхньому власному полі. Навіщо ж? Для цього є Україна, Грузія, Лівія, Сирія, Ірак, Афганістан. Все ж відомо зі старих ще часів. Ніц не змінилося!