Він замовкнув і сів біля мене на лавку. Я дав йому прикурити, не дивлячись на нього, а пускаючи кудись свій погляд в сторону за сивим димом сигарети.
– Все сказав? – спокійним, врівноваженим голосом запитав я Мирона.
– Поки що все, – відповів він мені.
– Чого ти так розійшовся? І про владу не треба. Є там і порядні люди. Мало політичної волі. Та й тиск шалений…
Він докурив, викинув недопалка, подивився на мене і сказав:
– Зайве ви тоді затіяли з дівчатами, Павле Романовичу. Не треба було. Я розумію, що ви хотіли як краще, а вийшло як завжди. Хочете знати, чому я так розійшовся? Та моя подруга, коли ми вже залишилися наодинці, після шикарного сексу довго розповідала мені про свій новий «Рендж Ровер» та нову квартиру з видами на Дніпро. І знаєте звідки це в неї? Все від її коханця, високого чина в ГПУ. Того, про якого вчора газети писали. Ось так буває, пане генерале, коли держава втрачає монополію на силу, а люди – право на закон і справедливість.
Я збліднів. Я відчував, як скаче мій тиск, і знав, що цієї проблеми мені вже не вирішити – років зо два тому я перейшов до категорії завзятих гіпертоніків і останні події мого життя аж ніяк не додавали мені здоров’я. Смерть Андрія, початок операції, напруженість у Конторі, а тепер ще й це – самовільне вбивство людини, і не просто людини, а прокурорського чина з Генеральної, бо він подарував одній зі своїх хвойд авто і квартиру!
– Виходить, Євгене, що ми, не встигши розпочати, дійшли до самосуду.
– Ми його, пане генерале, здійснили трішки раніше – у харківському метро…
– Ти порушив наші домовленості! – перебив я його.
Зліва, на скроні почала пульсувати вена, її удари ставали чіткими, точними, небезпечними.
– Вам зле, Павло Романовичу? – почув я голос полковника.
– Ти порушив наші домовленості, Женя. Ти не мав права цього робити. Адже ми й відрізняємось від масових вбивць, що караємо виключно винних.
– Знайшли за ким плакати, – відповів він мені.
– Ти кажи, проте не заговорюйся! – вена била, наче молот, і в голові починався шум. – Ти що собі надумав, ходити містом і вбивати посадових осіб? Я забороняю тобі це робити! Раз і назавжди! Наступного разу тричі подумай, коли тобі закортить ось так вкоротити комусь вік. Бо я буду поруч і, бачить Бог, не посоромлюсь випустити в тебе декілька куль.
Зграя ворон піднялася вверх і полетіла над Золотими Воротами, а полковник Мирон проводжав їх своїм поглядом. Він розумів, що в моїх словах не було ані крихти жарту, емоцій, бравади, а лишень студений реалізм, в якому нам з ним довелося жити.
– Кажете, декілька куль? – запитав він мене.
– Навіть не сумнівайся.
– Поїхали.
– Куди?
– Побачите, – сказав він і упіймав нам таксі.
Ми їхали Володимирською, звернули на Богдана Хмельницького, далі виїхали на Хрещатик, оминули Бесарабку й вискочили на бульвар Лесі Українки. За хвилин п’ять після цього таксі зупинилося біля брами Київського військового госпіталю.
– Пішли, – Мирон не казав, а наказував.
– Не влаштовуй мені тут цирку! – гримнув я на нього.
– В жодному разі. Просто йдемо.
Ми йшли територією госпіталю, оминали солдатів, що курили на лавках, а біля них метушилися родичі й знайомі. Врешті-решт, ми зайшли в один з корпусів госпіталю, піднялися на другий поверх, і Мирон завів мене до палати.
– О, дядя Женя! – гукнув до нього один з поранених хлопчаків і посміхнувся.
– Фізкульт привіт, добродії! – жартівливо привітався Мирон. Я розумів, що він тут вже не вперше і знає цих хлопців.
В палаті було троє. Вони лежали на своїх ліжках такі різні, але однакові у своєму нещасті – спільному каліцтві, яким їх нагородила війна.
Ми стояли посеред палати, і Мирон увесь час говорив і говорив, сміявся з тими хлопчаками, підбадьорював їх, натякав на посиденьки. Я дивився на цих хлопців, і голова починала боліти ще дужче. Старшому з них на вигляд було років з 25. У нього не вистачало правої ноги по коліно. Інший – чорнявий з великими вухами, не мав лівої руки. А третій – років 19, може 20, був «щасливчиком». В нього просто не було п’яти правої ноги.