– Мені страшно, Микито, – сказала Ганна Нечипайло, і я зрозумів, що їй справді лячно відпускати мене у чергове відрядження на Донбас.
Взявши її за руки, я наказав дивитися прямісінько в мої очі. Вона так і зробила.
– Запам’ятай одне: я ніколи не піду на такий ризик, аби залишити тебе вдовою. Хай там що, але я завжди пам’ятаю, що за моєю спиною є ви. Україна – вона велика. Захистять й без мене. Тим паче, що нас усіх продають за копійки.
– Хто продає? – крізь сльози запитала мене Анюта.
– Відомо хто – паскуди цього світу. Нелюди війни. Зрадники батьківщини.
– Ой, Микито! Я так боюся… – вона знову почала ревіти.
– Годі! – я вирішив гримнути на неї, але таким своїм кроком спричинив справжню істерику. Боже, як я втомився від тих істерик, її розповідей про краще, багате життя, про те, як вона працює, про міф мільйонерші, яка ніяк не може надибати свої мільйони!
Я полишив її у кімнаті, а сам пішов на кухню, де дістав з холодильника студеної горілки, налив собі повну чарку і випив. За декілька хвилин я почув, як вона підійшла до мене.
– Вибач мене, Микито. Вибач, – сказала вона, шмигнула двічі носом й пішла спати, а я все сидів на нашій маленькій кухні, де й вдвох було складно розминутися, і думав про операцію «Ворог», про наш «бенефіс» зі зрадником Ігоріним, про триста тисяч доларів, які мені дісталися від генерала, і про те, на що усі ми зголосилися в ту ніч, коли отримали «привіт з Новоросії».
Спати я пішов, коли вже світало.
В той день мені не потрібно було на роботу, бо ввечері я відправлявся у зону АТО.
Починав накрапати дощ. Принцип стояв на порозі моєї квартири і слухав настанови Анюти, яка давала йому останні дороговкази на рахунок мене.
– В жодному разі не дозволяй йому пити! Йому просто не можна, бо він стає лихим і не відповідає за себе. Наче якась істота вселяється в мого Микитку, – казала вона. – Далі. Не лізьте на самий перед. Для цього є інші. Намагайтеся увесь час бути в штабі. Так спокійніше…
– А якщо штаб згорить? – вирішив пожартувати я, але блискавки її очей, стиснуті враз зуби та дрібні кулачки вказали мені на недоречність та хлоп’ячу дурість того жарту.
– Мовчи, Нечипайло, мовчи! Стули пельку, бо ти зіпсував моє життя. Ти…
– Анюто! – сказав Принцип. – Подивись на мене.
Він взяв її за руки і усміхнувся. Вона вперлася своїм важким поглядом в Івана, проте він не розгубився.
– Я обіцяю тобі, що Микита повернеться живим. Я присягаюсь, що він не буде пити, не буде лізти на передову, а займатиметься виключно тим, що я йому наказуватиму робити.
– Не бреши, Принцип! Капітан не має права віддавати накази капітанові. Горе одне з вами. Коли ви майорами, хоча б, станете?
– Може, час вже йти? – мені починали набридати їхні теревені, і я вирішив нагадати про себе.
– Мовчи, – сказала Анюта, постояла з хвильку, а потім кинулася мені на шию і стиснула її так, що стало тяжко дихати. Ніколи й не думав, що у тих маленьких та тендітних жіночих руках може бути стільки чоловічої сили.
На вокзал ми їхали вдвох з Іваном. Від самого початку донбаської війни і старту моїх вимушених відряджень я заборонив Анюті проводжати мене до перону. Мені вистачало прощань вдома, її по-жіночому боязких та одночасно турботливих настанов, що їх вона намагалася загримувати під войовничість.
– Знаєш, – сказав я Івану, – я її дуже кохаю. Не зважаючи ні на що. Без неї…
– Я все знаю, – він обернувся до мене з переднього сидіння і підморгнув. – Не переживай, Микито! Все буде добре.
Не доїжджаючи вокзалу, ми веліли таксисту зупинитися на Урицького, змінили таксі і поїхали в інший кінець Києва, де на нас чекала група з шести чоловіків. На Схід ми вирушали двома машинами, але про це мали знати тільки ми. Навіть Анюта, чи можливо саме вона в першу чергу, повинна була думати, що за якусь мить я займу своє місце у купе харківського потяга, аби зранку вийти на пероні іншого вокзалу.
Минаючи Південний міст, я дивився у темінь Дніпра, його мовчазливу велич, що пам’ятала різні часи, різних людей, долі й трагедії нашого невгамовного й одвічно нещасного народу. Іноді мені здавалося, що ми назавжди прокляті за чиїсь далекі діяння, чиюсь пихату злочинність, приречені на боротьбу та виживання в той час, як інші народи були спроможні на процвітання.
– Чому так, Іване? – питався я Принципа, ділячись з ним своїми роздумами.
– Бо так, – відповідала мені сумна, розгублена посмішка на його вустах.
Найбільше, що мене бентежило у тій війні та нашій країні, це те, що я не міг угледіти проблиски світла в кінці українського тунелю. Не виднілися вони мені ані в столиці, ані на Сході, ані на Заході. Я бачив караван, який йшов на забій, сподіваючись тільки на себе і на якесь диво, божественну силу, чародійство невідомих планет, що жило в наших стомлених душах і ніяк не хотіло матеріалізуватися в реальному світі.