– Під’їжджаємо, – сказав Іван, коли ми звернули вправо і таксі почало блукати дворами Харківського масиву.
За декілька хвилин наше авто зупинилося, я розрахувався з таксистом і ми вийшли на вулицю. Хлопці вже чекали на нас.
– Привіт! – ми поздоровалися з усіма, завантажили наші речі до «Тойоти», перекурили на дорогу і рушили.
– На Маріуполь? – спитався я Василя, нашого водія.
– Так точно, пане капітане! – відповів мені цей завжди веселий здоровань, і я кивнув йому головою.
Принцип та ще один наш працівник розмістилися на задніх сидіннях. Попереду нас їхала ще одна «Тойота», щоправда, трішки старша за нашу. В ній було четверо чоловіків. Двоє – з ГРУ, а ще двоє – з міліційної розвідки. Що стосується нашого екіпажу, то він був повністю есбеушним.
770 кілометрів та майже 11 годин дороги – такою була наша доля і наше життя. Бориспіль, Березань, Пирятин, Лубни, Хорол, Новомосковськ, Синельникове, Васильківка, Покровське, Гуляйполе, а далі – вже на Маріуполь. Ми їхали мовчки, спали по черзі, їли разом, зупинялися, мінялися з Василем місцями за кермом, жартували, будували плани на майбутнє, розповідали про свої алкогольні та чоловічі подвиги, запрошували одне одного по приїзді додому в гості, на рибалку, шашлик, більярд та боулінг. За час дороги ми встигали обговорити купу тем, розповісти сотні історій, але ніхто з нас ані словом не обмовився про війну, яка чекала на березі Азовського моря. Ми не хотіли обговорювати її, бо увесь час думали про неї, і навіть сміливим та відчайдушним ставало страшно. Смерть ніколи не викликає радощів. Навіть смерть ворога, бо дає тільки одну сатисфакцію. І не завжди та сатисфакція приносить спокій.
Коли ми оминули Дніпропетровськ, я пересів за кермо. Хлопці дрімали, і Василь приєднався до них. Дорога була тихою, пустою, де-не-де нам траплялися поодинокі зустрічні авта. Я дивився вперед, час від часу кидаючи погляд у дзеркало заднього виду на Принципа. Він спав і сопів своїми двома дірками, схиливши голову у правий бік, притулившись до дверей. В його сні була суміш дитячої безпечності та чоловічої серйозності, романтизму й відвертої жорстокості, на яку він був здатний. Я дружив з Іваном з академії, коли ми тільки-но прийшли на навчання і нам було по 17 років. В ті приємні часи ми вірили у справедливість та демократію. Служба ж змінила нас, точніше мене, бо Іван і сьогодні продовжує вірити в усю цю маячню.
Принцип – він особливий. Не зустрічав я таких ще людей. Зі зв’язками його батька вже давно можна було засідати під Куполом або очолити певні приватизаційні процеси в Україні. Але єдиний син громадянина Принципа вирішив йти наперекір усьому. В першу чергу, прагматизму та здоровому глузду. Батько відкривав перед ним двері Америки, Великої Британії, Франції та Скандинавії. Іван їхав туди, аби вже за декілька тижнів втекти назад, на розбиті, криві дороги України, без яких він не уявляв свого життя. Його манили зорепади на схилах Дніпра, життя в гуртожитку натомість, аби мешкати в величезній квартирі батьків на Великій Житомирській, футбол на асфальті, замість дорогих та елітних спортклубів для обраних, ілюзія щастя для всіх за рахунок ув’язнення декількох.
– Ти був би справним більшовиком, – сміявся я з нього в роки нашого навчання в Академії. – З тих перших, що справді вірили у світову революцію.
Іван не відповідав на такі закиди, чим дратував багатьох.
– Це все мій батько, – якось казала мені його мати. – Це все його дурні гени. Такий самий був. Боюсь я за Івана. Дуже боюсь, Микито.
Дід Івана Принципа, Андрій Ігорович Ярема, завзятий картяр і театральний актор, загинув у віці 38 років від ножа міських бандитів, коли пішов один проти цілої зграї, аби захистити невідому йому жінку. Пізніше виявилося, що та сама жінка була досить своєрідної поведінки і на суді клялася, що саме Ярема першим напав на її «приятелів».
Іван був таким самим. В ньому жило вроджене почуття справедливості, кровилася рана нестерпного бажання добробуту й злагоди для людей. Він щиро любив Україну, без пафосу, ура-патріотизму та шароварщини. Принцип повністю відповідав своєму прізвищу, адже його не можливо було задобрити, купити, переманити, залякати.
– Якщо смерть, значить смерть. Але ні кроку назад! – сказав він мені того дня, коли з нашої легкої руки полковник Ігорін впав на рельси харківської підземки.
І ще я знав напевно, що Іван Принцип не здатний на зраду. Я міг покластися на нього, міг довірити йому своє життя, майбутнє Анюти, моєї дитини, бо ніколи в мене не було такого друга. І вже ніколи не буде. Мирон, покійний Хворостенко, генерал – все це так. Але Принцип завжди був для мене особливою людиною.