Російського майора Креніна «вели» давно. Він то зникав, пірнаючи у глибокі води війни, то знову випурнав з них, налаштований на перемогу. Кренін був гідним противником, сильним, розсудливим, жорстоким та витривалим. Я ще не розумів до кінця, як і де ми будемо його брати, але був переконаний, що за першої ліпшої нагоди одразу пущу йому кулю в лоба.
– Не треба допитів. Не варто витрачати час на теревені. Смерть, єдина і неповторна смерть, без жодних роздумів з моєї і твоєї сторони – ось чим ми займатимемося з тобою, Микито, – казав мені полковник Мирон після прийняття рішення про операцію «Ворог».
– А як же Іван? – питав я Євгена.
– Іван буде діяти, як скажемо. Але, побачиш, що з Креніним і усіма тими, кого не буде в нашому списку, Принцип намагатиметься поводитись у рамках закону.
– Іноді я його не розумію, – відверто казав я. – То він закликає усіх вбивати, то згадує про закон.
– Справа в тому, Микито, що Іван Принцип ніколи не забуває про закон. Навіть, коли вбиває людину.
– То не люди.
– Тому і смерть їх буде не людська.
Спершу я вагався. Думав. Не знав, яку відповідь дати. Я розумів, що зі смертю Андрія Мирон став іншим. Він був готовий вбивати не тільки в зоні АТО. Євген жадав чужої смерті повсюди, де бачив корупцію, знущання, зраду, шалені статки за рахунок держави й народу. Наче хтось натискав на його гашетку і він був готовий стріляти, і стріляти, аж поки сам не закипить й не згорить від тієї жахливої, невгамовної стрілянини. Перед нашим від’їздом, коли я зустрів Женю, щоб отримати від нього останні настанови, мені стало страшно. За нього, за себе, за свою сім’ю, ідеаліста Принципа і усю нашу велику справу, на яку ми зголосилися.
Я подивився у вікно, докурив гірку сигарету, і ми з Іваном рушили в маріупольське СБУ, де на нас чекали колеги.
Зайшовши до доволі просторого кабінету, я зрозумів, що знайомий тільки з начальником – лисим і щирим підполковником, який чесно виконував свій офіцерський обов’язок. Окрім нього, були присутні ще четверо чоловіків. Усі вони були в цивільному, і я не зміг зорієнтуватися, щоби одразу вирахувати, хто з них хто. На допомогу прийшов хазяїн кабінету.
– Знайомтесь, наші колеги з Києва – капітани Принцип Іван Сергійович і Нечипайло Микита Петрович.
Ми з Іваном потиснули руки присутнім.
Як виявилося, на нараді було присутніми два майори і два капітани. Старшим був майор Цвирун Павло Всеволодович, кремезний чоловік з похмурим і сконцентрованим виразом обличчя. На його лівій щоці виднівся шрам приблизно у п’ять сантиметрів. Він належав до «Альфи» і, як я зрозумів з розмови, знав ситуацію біля Маріуполя досконало, тому і говорив більше за всіх.
Троє інших були його підлеглими. Один з них відповідав за агентуру в стані ворога, інший контролював ситуацію у місті, третій був заступником Цвируна щодо планування та реалізації силових операцій. Ми сіли за стіл, аби встати лишень через чотири години, щоб назавтра відпочити й наступного дня йти у бій.
Я кажу йти у бій, бо нейтралізація особливо небезпечного шпигуна і координатора – це справжній бій, невидимий для інших, але важливий для нас та війни, бо знищення частинки нашого великого ворога було б для нас маленькою перемогою, якими на пару з утратами та провалами слався тернистий шлях української боротьби.
– Ми впевнені, що він у Широкиному і буде там ще два дні? – запитав я Цвируна.
– Я ні в чому не можу бути впевнений. Навіть у власній спроможності прогнозувати події найближчих п’яти хвилин, – сказав він, а потім додав. – Інформація перевірялася ще одним джерелом. Все сходиться. Агент – людина відповідальна. Працює з липня минулого року. Поки що жодного промаху. Як каже, так і є.
– Ну що ж, – сказав я. – Інших варіантів у нас нема. Будемо вдячні тому, що маємо.
Не буду вдаватися в деталі нашої розмови, але скажу одне – вона мені сподобалася. Що ж до Івана, то я бачив скепсис на його обличчі і в мене почав народжуватися страх, аби він не розпочав самодіяльність.
Коли ми вийшли на вулицю, Принцип відвів мене в сторону і сказав:
– Я йому не вірю.
– Причина? – запитав я його.
– Швидше, інтуїція, – відповів він.
– Подивимося, – сказав я Принципу, і ми покрокували собі до готелю.