За добу, аж на самий вечір, ми мали розпочинати операцію.
Лампа створювала найбільші незручності. Її яскраве світло нав’язливо та безсоромно заглядало в мої очі, а Принцип наче й не зважав на неї. Він сидів поруч, схилившись над столом, як і я, ретельно вивчаючи план місцевості. Аби досягти цілі, потрібно було пройти блок-пост і йти до їхнього штабу, проникнення в який без попередньої перевірки було неможливим.
– Нам потрібно викликати його на блокпост, – сказав Принцип.
– Якщо розпочати бій, він не вийде, – зауважив я. – Інтуїція не пустить його туди, де стріляють.
– Тому ми маємо бути з інших сторін, там, куди він може піти.
– Яким чином? – запитав я.
Іван подивився на мене і відповів теж запитанням:
– А яким чином ми хочемо проводити нашу операцію? З тилу вона просто не матиме сенсу.
– Хто іде?
– Я, ти та «Альфа». Загалом, двадцять три людини.
– Не забагато?
– Трохи є.
– Зменшити можна?
– Не бачу можливості. Та й сенсу. Усі учасники нашої групи добре вивчили зовнішність майора Креніна, орієнтуються на місцевості, виконували подібні задачі. Сподіватимемося, що наш російський недруг все ж таки схибить.
– Вже хтось перейшов за лінію?
– Тринадцятеро. П’ять йдуть сьогодні на ніч. Всі решта завтра з нами.
– Подивимося, – сказав я і знову схилився над мапою околиць Маріуполя.
Кожного разу, потрапляючи в зону АТО, я забував про смерть. Хоч би як дивно це звучало, але я просто не думав про неї. Після першого бою, коли ми втратили багатьох наших товаришів, а Мирона було поранено і ми з Іваном тягнули його на своїх плечах по гречаному полю, я думав про одне – чи встигнемо ми раніше, аніж це зробить наш ворог. З того часу війна для мене перетворилася на суцільне змагання, де існує виключно спортивний інтерес. Чи встигну я, чи переможе ворог? Хто першим натисне на курок? Чия куля буде кмітливішою? Ухилюся від удару ножа, а чи він досягне моєї селезінки?
Саме в такому алгоритмі я жив під час війни, або ж антитерористичної операції, як її звали офіційні мужі України.
Коли за три дні я сидів у номері готелю, а Іван зник, як і не було, мене знову і знову бентежило одне лишень питання: чому так жорстоко з нами грає доля? Навіщо випадок в українській історії ламає все, що вибудовувалося роками, десятиліттями, сторіччями? Що ж такого зробили наші пращури, аби так розгнівати Господа Бога? Майор ФСБ Кренін, важлива ціль, жадана здобич, виявився недосяжним за декілька годин до його ліквідації. По схемі його ліквідація припадала на мене і чотирьох бійців «Альфи». І я точно знав, що він отримає свого свинцю, бо саме так я обіцяв полковнику Мирону.
Ми ставали вбивцями в ім’я людської справедливості, бо юридичні норми, як і дипломатія, не діяли на території Донбасу. Право остаточного голосу мала тільки сила. І ми обирали саме її.
Ми так і не взяли майора Креніна, і я не випустив йому кишки, не встромив ножа в його пузо, а сидів серед пустого номеру і тільки кліпав очима. В той день, ми впустили росіянина, а мій друг Іван Принцип зник, коли пішов на перехват машині, що везла кошти для сепаратистів. Події відбувалися так стрімко, що й сьогодні я не можу звести усе до купи, збагнути, звідки ж виник той хлопчик, котрий став одним з нас, долучився до нашої спільної справи і вміло бив ворога в Донецьку, Луганську, Горлівці та Антрациті.
А з’явився він з добровольців відомого на усю Україну батальйону ***, шо тримав оборону на підступах до Маріуполя. Йому було всього лишень двадцять два, але ненависті вистачало на цілу роту звірів. Лишень потім, коли ми почали зачистку в Луганську, я зрозумів, що він вбивав заради вбивства. В соціумі мирного часу для таких, як він, не лишалося місця. Війна ж зробила його героєм, в нутрощах якого жила луна злого диявола.
Його звали Артем. Позивний – Рись.
Він ніколи не знав свого батька, адже той загинув під час зсуву в одній з шахт. Мати не мала змоги приділяти йому повноцінної уваги, бо крім Артема було ще двоє молодших – сестра та брат. Тому його виховання стало прерогативою вулиці.
Донбаська вулиця – явище особливе, не до порівняння з київською, чи то львівською, або ж харківською. Перенасичена промисловим пилом та кримінальним елементом, горілкою й бідністю, неспроможністю досягти меж середнього класу. Замішана на радянській та суто російській побутовій традиції, донбаська вулиця здебільшого вміла виховувати. Питання залишалося тільки в тому, який саме продукт виховного процесу отримувало суспільство. І тут починалося найцікавіше, адже все було досить жорстко, криваво й швидко. Донбас вмів карати. Передовсім сам себе.