Артем закінчив ПТУ, безперестану змінював місця роботи, не затримуючись на черговому місці більше двох-трьох місяців, і тут почалася війна. Його перехід на сторону України став наслідком особистої образи на представників ДНР, які чіплялися до його сестри та вдарили матір. Після інциденту з ополченцями донецький хлопчисько почав з’являтися на блокпостах сепаратистів, з якими пив принесену ним горілку, дарував їм провіант, розважався з дівчатами, ніс їм зброю й крихти якоїсь інформації, аби пізніше вбити їх усіх та зникнути у невідомості прифронтової зони.
Його вилазки спричиняли справжнісінький шок у командування сепаратистів, адже ніхто не міг і подумати, що професійне вбивство шести-восьми озброєних солдатів на блокпосту може бути справою лишень одного худорлявого, з прокуреними легенями хлопчака. Артем не боявся смерті. Навпаки, її споглядання заспокоювало його назавжди хвору душу, виправдовувало існування злих сил, що несамовито билися в мирний час, аби, врешті-решт, виплеснутися на волю під час війни.
Так трапилося й того разу. Доброволець Артем не міг знати про майора ФСБ Креніна, як і про двох капітанів СБУ, які прибули до Маріуполя, аби виконати поставлене перед ними завдання. Він просто йшов у свою чергову вилазку, аби вбивати і вбивати, бо так веліло йому нутро. Небезпечний противник, навіжений й одночасно розсудливий вбивця виходив у ніч, аби напитися людської крові.
Повідомлення про переполох у стані сепаратистів почали надходити близько сьомої ранку. До виконання завдання ми мали приступити за п’ятнадцять годин. Проте вже о восьмій нам стало зрозуміло, що наше завдання приречене навіть не встигнувши розпочатись.
– Сім трупів, паніка, страх. Наша людина каже, що двоє з них вбиті з особливою жорстокістю. У одного відтято голову, іншому розпороли живота й випустили нутрощі на волю, аби їх їли голодні собаки. Усі вбиті перебували в стані алкогольного сп’яніння. Про нападників ніхто нічого не може розповісти. Жодних свідків. Сепари схиляються до думки, що діє група диверсантів чи партизанів, які й проводять блискавичні напади, – сказав майор Цвирун, коли ми з Принципом залишилися з ним наодинці.
– Чия це може бути робота? – запитав Іван.
Цвирун прищурив око і з якоюсь нелюдською посмішкою на його порепаних губах відповів:
– Є тут один. Артемом звати.
Так ми познайомилися з Артемом і я втратив зв’язок з Принципом, котрий, не сказавши мені ані слова, направився у зону сепаратистів, де мала проїхати машина з грошима.
– Він що, хворий? – запитав мене Цвирун, коли ми зрозуміли, що Іван пішов на взяття своєї вежі.
– Абсолютно, – чесно відповів я.
– Навіщо ж ви його тримаєте?
– Бо він один з найкращих солдатів своєї батьківщини, яких мені довелося бачити.
– Герой війни, – констатував Цвирун. – Чи вже мертвий герой війни?
– Не знаю, – зі злістю гаркнув я. – Не треба говорити того, чого ще не сталося.
– Ви в цьому впевнені?
– А ви?
Він замовк і опустив очі, не витримавши мого погляду.
День я провів разом з добровольцем, котрому судилося стати одним з наших ліквідаторів, що в погоні за новою жертвою тільки й розуміють своє справжнє покликання на Богом забутих клаптиках невдячної країни.
Акація хитала розквітаючим гіллям, з якого падали краплі. З одного боку лежала галявина, що врізалася у горизонт рідкою, сиротливою лісосмугою, забута людом та усім невдячним, байдужим і безмежним світом. З іншої сторони стирчало декілька пагорбів, а за ними виднівся будиночок під дахом, що майорів потрісканим, старим, побитим шифером. Той будиночок пам’ятав донбаських уркаганів, втомлених шахтарів та п’яних жінок, що вбивали себе горілкою від тяжкої долі та сірості й пилу життя. У відвертому подиві я задався питанням, як це він вцілив, той будиночок? І хто в ньому жив всі ці роки?
Де-не-де на пагорбах та повз хату стирчали старі дерева, що їх чи то забули викорчувати, чи залишили, як і все в тому регіоні, напризволяще. І тільки одинока жіноча постать на зупинці біля розбитої дороги нагадувала, що тут живуть люди, які ще донедавна дивилися у мирне небо, проводжаючи своїх дітей до школи.
Я розгледів у бінокль її обличчя. Наче вичавлений лимон, шкірку якого забули кинути до смітника. Вона стояла і тримала дерматинову сумку у правій руці. Її ліва рука була напоготові випорснути вгору та зробити знак проїжджаючому транспорту, якого не було та й ще довго не буде. У виразі обличчя жінки я бачив гордівливу впевненість у тому, що вона все ж таки дочекається автобуса, або просто попутки. Я не міг знати, що впродовж останніх вісімнадцяти років свого життя та жінка виходила на зупинку і чекала на транспорт. В її долі не було нічого особливого. Вона функціонувала як давно кимось заведений механізм. Вона вже не вірила в зміни, далекі мрії наївної молодості здавалися їй ідіотизмом, а попереду була суцільна невідомість. Та ще й війна, яка прийшла на її рідну землю.