Війна увірвалася злим вихором політичних амбіцій, великих змов та брудних намірів. Вона прокладала свій шлях горем та страхом, ненавистю брата до брата, сусіда до сусіда, людською кров’ю втягнутих у конфлікт захисників різних ідеологій та світоглядних позицій, звуком автоматних черг та несамовитою силою мінометів, що заглушали відголоски зробивших уже свою справу провокаторів. Смерть наступала зомбованим, заляканим та аморфним і апатичним людом.
«Ватники», – казали про них українці, проводжаючи на фронт із сепаратистами своїх синів, чоловіків, братів і друзів.
Війна йшла мародерством і розбійними нападами, шаленими кулями і криком жінок, які були змушені ховати рідних. Жах слідував за війною. Політики терли теревені. Міжнародна спільнота лякала санкціями. А «руський медвідь» наступав та запалював міста і села України, аби сколихнути чужі землі, що їх офіційна Москва все ще вважала частиною давно не існуючої імперії. Імперії, яка коштувало дуже дорого, аби знову повторювати той звірячий експеримент. Тим паче, що вже повсюди давно і впевнено крокувало величне та безмежне ХХІ століття.
Той перший травневий дощ я зустрічав в околицях Слов’янська – міста, з якого все тоді і почалось. Хтось казав про Крим, про Майдан, гомоніли про лихий Кремль, зрадливу Європу та невпевненого чорношкірого американця, нарікали націоналістичним радикалам та бандерівцям, тихо ненавиділи олігархів і вголос вимагали смерті для екс-президента, але я точно знав, що все трапилось у Слов’янську, за стінами хиткого будиночку, в якому навіть не було туалету.
Я сидів за метрів тридцять від того будиночку, дощ накрапав за воріт спітнілої сорочки, а в очах починало темніти. Вже більше двох днів сон залишався для мене жаданою примарою. Я струснув головою, обтер лоба давно не праною хустиною і знову припав до землі. Ніздрями побіг бадьорий запах трав разом з мурахами. Навушник тис у вухо, а в моїх руках був бінокль. Поруч лежав пістолет, в якому залишалося шість куль. Шість клятих куль на чотири ворога! Ніж я втратив декілька годин тому назад, коли перерізав горлянку ще досить юному терористу, котрого знали в Криму як відчайдушного ґвалтівника та вбивцю. В моїх мокрих кишенях не було ані копійчини, телефон підступно вколов розрядженою батареєю, другий апарат я розбив об голову іншого сепаратиста, який, скоріше, був уродженцем республіки Ічкерія, ніж Донецької області. Мені нічого не залишалося, як сидіти у засідці та слухати, про що говорять терористи. Благо, я мав такий привілей.
Я вийшов на них випадково, несподівано, втім, як і все, що було на тій війні. Випадковість на випадковості, трагедія на трагедії, безпомічність і хтива зрада, шалені гроші, затуркані люди, зомбовані, залякані, втомлені, апатичні і злі, всі вони були частиною того спектаклю, що ставився сильними світу цього; цинічні гросмейстери від політики робили свої ходи, масовані хвилі інформаційної війни, що розбивали все живе та мисляче на своєму шляху, неслись океаном комунікацій, заперечуючи і правду, і брехню, і правду, вже збудовану на брехні. Серед всього того галасу, горя й звірства був я – капітан Принцип, про існування якого забули і керівництво, і декілька друзів, яких подарувало мені життя. Чи просто звело в одне русло?..
Я намагався не думати про те, а прислухався до розмови, що багряно майоріла матюками, російською вимовою та сухим, глухим кашлем. Мій мозок напружено працював, часу залишалося обмаль і чомусь дуже нестерпно хотілося жити. Хоча б для того, аби побачити, чим усе закінчиться.
В навушнику пролунав грізний крик, і я сказав собі: «Час йти!»
Я повз травою, весь у багнюці та смороді, до будиночку залишалося метрів з двадцять, бінокль заважав, але я не мав права його покинути. Війна потребувала всього, тим паче, коли ти залишаєшся на самоті з ворогом.
З того часу, як сепаратисти захопили Слов’янськ і один за одним почали спалахувати міста Донеччини та Луганщини, минуло більше місяця. Вже потоками лилася кров, Кремль продовжував розставляти пішаків, які нищівно били українських королів та королев, Захід вводив санкції та кинув Києву перший грошовий транш, а гривня падала й падала, ніби хотіла сягнути найглибшого дна, яке може подарувати тільки шалена інфляція. Стрибки цін, перепади емоцій, бурхлива ненависть і жорстока правда невідомості та страху оселилися в Україні. Зрада була на зраді. За часів «легітимного» система силових структур, спецслужби та армія перетворилися на уражений організм проросійської чуми. Гроші вирішували проблеми, розв’язували язики, підштовхували до дій. На моїх очах все курвилося, падлючилося, продавалося та купувалося. Від Контори залишилися тільки офіційна назва, посвідчення і табельна зброя. Мої колеги будували вишукані палаци, роз’їжджали на лексусах та мерседесах, відправляли сім’ї на відпочинок до Іспанії та на Лазурний берег Франції, а я мовчки дивився на те, розуміючи, що все закінчиться якоюсь бідою, грандіозною катастрофою, адже на тлі загального банкрутства, злиденності, безвиході банкет вузького кола на кістках державності виглядав по-злому небезпечно.