І гуділи дзвони над Україною, але їх не чули, аж поки не почали гинути люди. За ідею, за гроші, з дурості, патріотизму, романтизму та ненависті, болю і відчайдушності. Гинули з цікавості, жадібності, погоні за величчю. Або ж просто від очманілих та нахабних куль. Гинули як за Україну, так і проти неї. Горіли у вогні, були закатовані до смерті, позбавлені частин тіла, повішені на іржавих, проте міцних гаках, розстріляні невідомими снайперами, котрих ніхто не збирався шукати, закопані у невідомих ямах, на які ніхто й ніколи не принесе квітів. А я повз травою, аби примоститися за липою і цілитися у бензобак «Тойоти», що належала людям у будиночку. У мене був тільки один шанс, і я вирішив піти на те, що задумав.
Спина торкнулася дерева, і я перевів подих. В навушнику наростала суперечка. Предмет конфлікту був зрозумілим – фінанси. Терористи кричали один на одного, але до моїх вух долітали тільки три голоси. А до хати зайшло четверо. Четвертий мовчав. Якби я міг бачити крізь стіни, то угледів би того чоловіка – з прищуленими оченятами, надірваним лівим ухом, міцними руками та знаннями, які дозволяли вбивати йому собі подібних.
Невидимий для капітана Принципа, чоловік сидів за столом, обпершись однією рукою об нього, а іншою грався з ножом, на рахунку якого значилася не одна горлянка.
Гомін партнерів по небезпечному бізнесу почав йому набридати. Він дивився на тих людей – здичавілих, жадібних, жорстоких, і йому не було їх шкода. Йому взагалі було байдуже. Особливо відносно того, що з Краматорська, якого йому накинули росіяни. Він не мав бажання ділити з кимось свою частку, пускатися у душевні балачки про наболіле, приятелювати з ними та проводити вільний час у пияцтві або ж за грою в карти. Казати правду, в нього не було й вільного часу, аби витрачати його на дурниці. Тому він підвівся на ноги, кинув погляд на партнерів, за два кроки подолав потрібну йому відстань і одним рухом перерізав горлянку одного з сепаратистів, того самого, що народився під Краматорськом.
– Ти на х… – слова застрягли, а замість них щедрим потоком болю забила гаряча, ще жива кров.
Він відступив від падаючого тіла, зігнувся над ним, обмацав, витягнув пакунок доларів, замотаний в папір і перехвачений скотчем, провів тим пакунком перед очима тих, котрих він залишав жити і жорстким, таким, що не терпить заперечень, голосом сказав:
– Йдемо! Час приступати до роздачі.
Тому, коли вони вийшли з будиночку, я здригнувся. Їх було троє, всього лишень троє! а не четверо.
– І шість клятих куль, – сказав собі я, розуміючи, що для того, аби прийняти остаточне рішення, в мене залишалося дві-три секунди.
Жінка здригнулася, коли почула декілька одиничних пострілів, за якими пролунав вибух. Вона обернулася на звуки смерті, і в горлянці застряг крик. Жінка бачила, як від дерева до будинку біжу я, як я спершу зупиняюся біля дверей, вичікую, а потім рву їх на себе і залітаю в ту хатину. Все це відбулося за хвилину на фоні джипу, що горів своїм полум’ям, крізь яке брудними душами загиблих до неба валив густий чорний дим. Тим часом, поки жінка приходила до тями, я стояв над тілом зарізаного своїм же товаришем сепаратиста, одним оком позираючи у маленьке віконце. Я обмацав кишені вбитого і дістав з них декілька доларових і гривневих купюр та мобільний телефон. Також я взяв АКМ і пістолет Макарова. На столі я помітив запасну обійму для Макарова, яку теж прихопив. Після зробив декілька кроків убік, зачерпнув невідомого походження чашкою з емальованого відра колодязної води, досхочу напився, перевісив автомат через плече, набрав потрібний мені номер з телефона мертвого ворога, кинув декілька фраз, вимкнув слухавку і пішов геть з того будиночку на під’їздах до Слов’янська, чий останній хазяїн помер ще за часів Горбачова.
Я йшов від будинку, а дощ посилював свій водоспад, і я намагався його наздогнати у власному бажанні швидше дістатися позицій, контрольованих українськими силами.