Блокпост залишався позаду, а попереду були чужі, чия доля залежала від рішень Москви та української волі до спротиву. Я вирішив не поспішати, причаївшись під деревами, за смугою яких вже починалася територія ДНР.
Кожного разу, коли доводилося переходити за лінію фронту, мене переслідувало незрозуміле почуття незвичності до усього, що траплялося на моєму шляху. До війни я ніколи не був на Донбасі, тому й не міг порівнювати цей край з мирним періодом. Я часто чув, як місцеві згадували минуле, в якому усі ще були живі, здорові, сповнені надій. Я не зовсім розумів ті розмови, аж поки не сталися Іловайськ, Аеропорт, Дебальцеве. Розруха брала під руку свою подружку Смерть, і вони починали квапливий танок на теренах українського Донбасу. На моїх очах зникали цілі сім’ї, історії, будинки, підприємства. В небо летіли шматки мостів і доріг, рейок і шпал, шахт і заводів. Східний брат вирішив продемонструвати свою палку та гарячу любов, чим і займався по сьогоднішній день. Нашим же завданням було недопущення поширення такої любові на території України, держави, за яку ми чіплялися, наче за стару шхуну в океані людської несправедливості.
Пролежавши хвилин з двадцять, я, нарешті, рушив у дорогу. За інформацією агентури, машини їхатимуть від Красноармійського до Талаківки. Під Талаківкою я і вирішив їх узяти.
Один у полі не воїн, і я знав про це, але нічого не міг із собою вдіяти. Мене тягнуло в невідомість заради справедливості, я робив дурість, ризикуючи життям, аби покарати загарбника. Я палив ті кляті гроші, щоби повертатися знову і знову, аж поки смерть не завадить мені виконувати поставлену самим перед собою задачу. Я тренував свою ненависть, практикувався у полюванні на живих людей, грав з інтуїцією, бо ходити мені доводилося на межі провалу.
Яким чином я добирався до місця засідки? Щоразу різними дорогами. На руку грала моя давня прив’язаність до театру, любов до літератури та невинних апробацій в письменництві. В роки першої, мирної, революції я втрапив до скандалу, адже писав критичні щодо влади Кучми статті. Ледве не втратив все – академію, диплом, майбутнє. Батько зам’яв справу, довго кричав, але пізніше махнув рукою та заспокоївся. Знав би він, що моя тяга до фантазії та конструювання альтернативної дійсності й різних сюжетів щонайменше двічі врятувала мені життя. Я вмів розповідати казки, був своїм серед терористів, адже усі ми вважалися чоловіками, що смакували нещастя інших.
– Йди далі від моря. Не поспішай. Дивись у далечінь, слухай їхні розмови, обережно рухайся вперед. Етапами. Розбивай дорогу на частини. Новий крок – маленька перемога. Залягай. Затихни і лежи, скільки того потребуватиме конкретна ситуація. Не грай в героя. Просто будь воїном, – наставляв мене мій контакт – дядя Коля, з яким я познайомився минулого року, коли ми звільняли Маріуполь від сепаратистів.
Дядя Коля виявився безцінною знахідкою, справжнім діамантом у купі звичайної вати.
– Колись давно, хлопче, коли усі ми жили в Радянському Союзі, я мав необережність поїхати до Севастополя і стати частиною великого радянського флоту. В мені помітили потенціал, від батька дісталася непримітна зовнішність, росту невеличкого, кремезної статури, та й ще й з головою товаришував, одним словом, мав я, капітане, досвід за життя, – казав мені дядя Коля, а потім з гіркотою кидав одну лишень фразу. – Ніколи не думав, що знадобиться він мені сьогодні й проти тих, з ким разом навчався й багато років жив поруч.
У нас була домовленість. Він надавав мені інформацію, а я час від часу брав його з собою у мої дивні вилазки. Крім того, я вже знав, що дядя Коля буде одним з нас – тих, хто зважився на вчинок.
Самотні поля, скалічені дороги й зграї птахів – мої вірні супутники в тих небезпечних мандрах, обраних мною не задля слави чи звеличення, а виключно для сатисфакції людської справедливості. Скажете, дивно звучить у світі корупції та брехні? Можливо. Та я все одно буду говорити ці слова, аж поки смерть не затулить мені на віки рота.
В мене був паспорт ДНР на ім’я Олексія Андрійовича Турана, мешканця селища Тельманове. Я намагався оминати зайву увагу, але в умовах війни на окупованій території це не завжди виходило. Іноді перебування на людях, злиття з масами рятувало від викриття та загибелі, яка неодмінно настала би після серії катувань, якими славились сепаратисти.
– Катів ми теж виведемо на чисту воду, – сказав я собі, струхнувши землю зі своїх штанів і випрямивши спину, аби увійти в Талаківку, як це годиться істинному представнику «руського міру».