Мені пощастило, і мене не зупинили. Один раз підійшли троє патрульних бойовиків й поцікавилися, хто я і звідки.
– Хто серед вас старший? – запитав я їх, очима вже визначивши того, з ким говоритиму.
– Я, – сказав той, кого я собі примітив.
– Відійдімо, – запропонував я йому.
Ми відійшли, і я продемонстрував йому папірець, який, згідно зі словами всесвітньо відомого професора Преображенського, був нічим іншим, як «Окончательной бумажкой! Фактической! Настоящей! Броней!».
В такі моменти моїм рятувальником була психологічна перевага. Моє обличчя наповнювалося серйозністю, в словах летіли нотки заліза, а моїй впевненості могли б позаздрити кращі з усієї армії популістів та демагогів, що який вже рік гнобили мою Україну. Я сам вірив у те, що казав, і не лишав вибору своїм допитувачам.
Щоправда, трапився на моєму шляху один, такий собі справжній воїн, стара школа, і це стало його фатальною помилкою. Чотири трупи за двадцять секунд – до цього я ніколи в житті так швидко не вбивав людей.
Цього разу все обійшлося без зброї. Вистачило папірця та моїх переконливих слів.
– Після того, що сталося на блокпосту, керівництво сильно занервувало. У кожному бачать шпигуна, зрадника, помічника хунти, – сказав мені воїн ДНР, мій ворог і ворог моєї країни. Помовчав дещо, вивчаючи мене своїми великими очима, і сказав: – Коли ж воно все закінчиться, мати їхню так?
– Не скоро, – відповів я йому і потиснув його плече.
– Тож-бо й воно, – відповів він. – Я, до речі, в минулому шкільний вчитель військової підготовки. Якби ви знали, з якою наволоччю доводиться мати справу, – він повів головою у бік двох терористів, його ж підлеглих, які не звертали на нас жодної уваги, а завзято обговорювали щось своє, зрозуміле тільки їм двом.
– Знаю, – сказав я йому і на прощання додав: – Кажу це вам як офіцер.
– Щасти вам, товарише офіцере, – сказав мені терорист і потиснув мою руку, махнувши бойовикам, аби вони слідували за ним.
Я продовжував свій шлях. Хати без вікон та дахів, жінки з авоськами та китайськими торбами, наче батрачки з кріпацьких часів, діти, які не бачили щастя ось вже цілий рік, втомлені й апатичні вирази облич чоловіків, які народилися в одній країні, жили в іншій, а тепер перебували у підвішеному стані на території жорстокої ілюзії, якої ніколи не було й не буде. Я прокладав собі дорогу теренами несправедливо окупованих земель, чия ментальність не була подібна до характеру інших регіонів України, але теж мала право на існування, життя і власну думку. Шкода, що, здебільшого, тієї власної думки ніколи не було на Донбасі, який схилився перед шаленим натиском «руського міру» й дитячої безпомічності офіційного Києва.
– Буде два джипи. Один з них – точно «Паджеро», інший – не знаю. Ти зрозумієш, що це вони. Їхатимуть швидко, летітимуть. Найкраще брати їх на дорозі, – сказав мені дядя Коля, проводячи прокуреним пальцем по мапі місцевості.
Я так і зробив. Звернув з Талаківки на дорогу і йшов собі лісосмугою, обираючи місце для засідки.
До зустрічі з ворогом в мене залишалося приблизно години зо дві. Поводився я тихо, йшов обережно, в голові планував свої дії. Метушня, різкі рухи не личили б мені в ситуації, коли успіх залежав виключно від достовірності розвідданих і тверезості мого розуму. В першому я був переконаний, адже за рік нашої співпраці дядя Коля не схибив жодного разу. Щодо другого, я вів ту війну з собою, адже іноді моє друге «я» кричало емоціями, які ставали на заваді досягненню цілі. Я не мав права на помилку, бо від цього залежали моє життя, кожен наступний подих, ще один присмак свіжого повітря. Турбота про завтрашній день надихала мене зробити все правильно й зустріти новий ранок, аби дякувати Богу за чергові промені сонця.
– В першу автівку стріляй з гранатомета, інших бий з АК-47. Перевірений спосіб діалогу. Ефективний метод переконання, – казав мені дядя Коля, і я вирішив не вигадувати нісенітниць, а діяти, як учили старші.
Я лежав серед зеленої трави, земля піді мною шепотіла холодом, але сонце вселяло надію на тепло.
– Ти попіклуєшся, аби я йшов пустим? Зроби схрон. Зброю я маю забирати вже на місці.
– Гаразд, – сказав він тоді, але з його виразу обличчя я бачив, що він не до кінця впевнений, як краще це зробити.
– Про що міркуєш, дядя Коля? – спитався я його.
– Про зброю, – відмахнувся він від мене, занурюючись у свої думки.
Зброя мала чекати на місці. Це був єдиний варіант, зважене рішення, бо потрібно було йти пустим. Навіть ніж не міг стати моїм супутником, аж поки я не заляжу при дорозі між Талаківкою та Красноармійським, не вдихну на повні груди, не дістану з захованої сумки бінокль і не погляну на свій годинник.