Так я зробив і цього разу. Дядя Коля роз’яснив усе правильно. Волонтери не підвели. Мій пакунок був на місці, яке я знайшов не одразу. Довелося блукати дорогою, тинятися попід деревами, човгати в траві, при цьому слідкуючи, аби ніхто не їхав чи не йшов.
Я дістав пакунок. То був звичайний мішок, в який складають картоплю, цукор, моркву, буряки. В ньому я знайшов те, чого потребував. Гранатомет УАГ-40, бінокль, ніж, пістолет, автомат, телефон, гроші, медикаменти, набої. Бронежилету там не було. Як і тепловізора. По виконанні завдання я мав повертатися до Маріуполя. Проте йти не на Талаківку, а напереріз чимчикувати до Широкиного, а звідти вже до міста.
І ось вони з’явилися. Я бачив у бінокль, як вони їдуть, несуться розбитою дорогою української Донеччини. Я взяв гранатомет, думаючи не про гроші, не про терористів, не про війну, а виключно про мирне, давно забуте життя. Коли ж я вирішив, що саме час тиснути на гашетку, біля моєї скроні виник пістолет і хтось тихим, спокійним голосом сказав:
– Не треба цього робити.
Я поклав гранатомет на землю і отримав удар в голову, після чого втратив свідомість.
Того дня, вперше за рік моїх відчайдушних вилазок, я програв.
Коли я прийшов до тями, був вечір. Я не мав жодної впевненості, чи то вечір того ж дня, чи наступного, чи може вже третього або й четвертого. Моя права рука була прикута кайданками до батареї. Я лежав на брудному матраці, від якого тхнуло нечистотами. Кімната була невеликою – метрів зо три. Єдине вікно висіло останньою надією над моєю головою, і крізь нього я бачив темінь та ґрати.
Двері відчинились, і до кімнати увійшли двоє. Перший був кремезним і молодим у камуфляжі. Інший – у цивільному, сірого кольору, костюмі з обличчям майора ФСБ Креніна. То був він, і я зрозумів, що все тільки починається.
Здоровань відстебнув мене від батареї, посадив на стілець, завів мої руки за спину і одягнув на них кайданки. Після цього він вдарив мене декілька разів по обличчю. Кров ринула носом. Кренін мовчав, спостерігаючи за екзекуцією. Далі здоровань дістав ніж і вхопив мою ліву руку.
– А тепер я різатиму тебе на шматки, укропе, – радісно повідомив він мені.
– Ти помиляєшся, виродку, – сплюнув я власною кров’ю. – Я потрібен вам живим, чи не так, Сергію Павловичу? – звернувся я до Креніна, чим здивував його.
– Залиш нас, – сказав він здорованю, і той зник.
Кренін зайшов мені за спину, нахилився наді мною і сказав:
– Я так розумію, ви щось маєте мені сказати?
– Залежить від того, на яких умовах ми збудуємо наш діалог.
– Діалог? – неприємно хекнув Кренін. – Ні, друже мій. Не буде у нас жодного діалогу. Будуть тільки мої запитання і ваші відповіді. Така розмова – ваш єдиний шанс залишитися живим.
– Чого варте життя після зради?
– Як сказати, – мовив він, і розряд електрошокера дістався самих моїх нутрощів.
У відповідь я заскрипів зубами, налаштовуючи себе на фізичні страждання та душевні муки.
– Скільки вам років? – запитав після цього Кренін.
– Трішки є.
– Ви гуморист чи ідіот? – в його запитанні лунала щирість, тому і я вирішив теж бути щирим.
– І перше, і друге.
– Зрозуміло. Значить, помирати вам буде не страшно.
– Чого ж вже боятися?
– Знаєте, кожному з нас завжди є чого боятися. Просто деякі люди думають, що вони здатні витерпіти тортури. Втім, практика свідчить, що це ілюзія. Нездійснене бажання найсильніших, або ж найдурніших.
– Що вам треба? – я вирішив закінчувати нашу лірику.
Кренін взяв інший стілець, сів навпроти мене і сказав:
– А це вже предметна розмова.
Він закурив і запропонував сигарету мені. Очима я показав на мої руки. Кренін хитнув головою і заховав сигарету. Я не став просити її. У тій кімнаті зустрілися двоє впертих чоловіків, кожен з яких знав, чого він хоче від іншого.
– Хто ви? – запитав мене майор ФСБ.
– Ваш колега, – посміхнувся я йому. Чого було приховувати правду?
– Зрозуміло, – сказав він. – Це вже цікаво. Я слухаю далі.
– Що саме?
– Все.
Я задумався. Він був розумним супротивником, тому жарти з ним нічого б мені не принесли. І я вирішив розповісти йому про нього самого, про нашу спецоперацію, яка так і не розпочалася, бо один придурок із добровольців вирізав геть увесь блокпост терористів. Я йшов ва-банк, відтягував час, аби зрозуміти, чи маю хоча б жалюгідний шанс на життя.
Коли я закінчив свою розповідь, Кренін підвівся зі стільця, підійшов до мене, нахилився над моїм вухом і прошепотів: