На його руках були чорні перчатки, а в очах дикість і жорстокість підлабузника московських окупантів, хоча й сина кавказьких гір.
– Зараз познайомимся, – сказав я і плюнув йому в обличчя.
Він бив мене хвилин із п’ять, аж поки я не впав на підлогу.
– Ми будемо вас різати, хохли! – кричав він. – Наче ковбасу. На маленькі шматки. Ґвалтувати ваших жінок і дочок, стріляти вам у спину, бомбити ваші міста…
– Цить! – сказав йому Кренін, і той одразу заспокоївся.
– Віддайте його мені. Він усе скаже. У нас є свої методи…
– Про твої методи краще б мовчав, – подав голос Забіяка, і я побачив, як цей ватажок сепаратистів, грізний терорист в одну мить став жалюгідним прислужником величного торговця смертю. – Цей чоловік – справа моя і пана Креніна. Їдь до штабу. Там тобі усе розкажуть.
Коли він вийшов, а ми залишилися у трьох, я харкнув кров’ю і запитав:
– Де ми перебуваємо?
– Вас вітає славне місто Донецьк, столиця Донецької Народної Республіки, – відповів Кренін.
– Ви хотіли сказати, обласний центр Донецької області, Україна? – уточнив я.
– Я хотів сказати те, що сказав.
Тут у розмову втрутився Забіяка:
– Капітане Принципе, не варто грати з нашими нервами. Не на вашу користь така гра. Краще слухайте, як воно буде далі і чим може скінчитися.
Він підійшов до мене і тихим голосом розповідав страшні й дивні речі, які тільки підтверджували, що грати в війну можуть виключно обрані. Всі інші – звичайні пішаки для підступної смерті й забаганок сильних світу цього.
Коли він закінчив, я підняв на нього свої очі.
– Як ви на мене вийшли?
– Нам допоміг той, хто вас зустрів у Маріуполі.
«Цвирун! Гнида клята», – мовив я про себе.
Далі я спитав те, власне, через що все і почалося. Я запитав про Андрія.
– Хто вбив нашого друга?
Забіяка витримав мій погляд і сказав:
– Його вже немає в живих, як і того, хто це зробив. Навіщо турбувати наших мертвих?
– Я хочу знати правду, – наполягав я.
– А я хочу на море, десь на далекий безлюдний острівець, з однією або ж двома незайманими мулатками, яких і позбавлю цноти під шелест величних хвиль та сяйво ранішнього сонця, – сказав Забіяка і я зрозумів, що цього разу не почую від нього правди.
– Я потребую зв’язку з вашим керівництвом, – голос Креніна різав моє вухо. Навіщо було питати мене про зв’язок з керівництвом, коли майор ФСБ стояв у парі зі старим другом генерала?
«Або він не знає про їхню дружбу, або не хоче світити Забіяку», – подумав я, але сказав зовсім інше:
– Це можливо лишень за умови гарантії моєї безпеки.
Кренін задумався. Я зрозумів, що він наразі приймає рішення щодо моєї подальшої долі.
– Я гарантую вашу безпеку, – сказав Забіяка, і я помітив, що його слова дуже не сподобалися росіянину. Він подивився на Забіяку, але той лишень хитнув головою, наче казав, що все, мовляв, гаразд. Я повністю контролюю ситуацію. І тут я задумався, ким же насправді є той Забіяка, котрий ногами відчиняє двері в найвищі кабінети офіційного Києва і з такою ж самою легкістю віддає накази офіцерам ФСБ?
Зі слів генерала та Мирона я знав, що нашого Бульдога пов’язують із цим торговцем смертю давні дружні відносини. Вони, наче я та Нечипайло, з юних літ разом йшли однією стежкою радянських спецслужб, аж поки один не залишився служити незалежній Україні, а інший – розпродавати оборонні залишки Союзу. І ось доля знову зводить тих двох на теренах українського Донбасу, Забіяка дає гроші на операцію «Ворог», а я зустрічаю його, перебуваючи в полоні у проросійських бойовиків. Так хто ж ви, пане Забіяко? І під яким соусом вас треба подавати до столу?
Три наступні доби я провів у підвалі колишньої будівлі СБУ. Час від часу мене лупцювали, але не дуже сильно і без застосування особливо жорстоких тортур. Крізь стіни я чув крики, нелюдські стогони, що долинали з інших камер, і, стиснувши кулаки, наказував собі нічого не забувати й не пробачати.
– Ми повернемося, хлопці. Обов’язково повернемося, і тоді усі ці шакали відповідатимуть за свої злочини. Ми помстимося їм, мої бідолашні українці. Потерпіть трішечки, і ми повернемося, – шепотіли мої губи, а мозок розривало на частини від відчаю та усвідомлення власної неспроможності щось змінити.
Четвертого дня за мною прийшли. Мене вели коридорами, час від часу випробовуючи мої нирки на спроможність тримати удар. Згодом я опинився у кабінеті, де вже були Кренін та ще двоє не відомих мені чоловіків. Забіяки не було, і це насторожувало.
– Значить так, Принцип, – сказав Кренін, одразу приступаючи до справи. – Ми вийдемо з Донецьку вночі. Я і ви. Просуватимемося до Новоазовська, де на нас чекатиме катер. Ви повинні виконати одне завдання, якщо хочете, аби ваша операція не стала публічним здобутком.