– Яка саме операція? – спитався я.
– Та сама, де наш друг виступає у ролі головного спонсора.
– Вам уже не цікаве побачення з моїм керівництвом?
Кренін подивився на мене, потім перевів погляд на двох інших і сказав:
– Чи може стати у пригоді овоч там, де йде війна?
– Не зрозумів.
– У вашого генерал інсульт. Невідомо, чи залишиться живим. Мирон ваш зник, а капітана Нечипайла відкликано до Києва. Які ще будуть запитання?
Я опустив голову, не бажаючи вірити в те, що чув.
– Послухайте, капітане. Ми теж зацікавлені у тому, що ви розпочали. Тож об’єднаймо наші зусилля і закінчімо цю безглузду війну, – чоловік, який звертався до мене, нагадував одного високого чина з ФСБ, фото якого нам показували ще в перші місяці війни. Коли ж я пригледівся до нього, зрозумів, що це він і є.
– Що я чую? Ви йдете проти свого імператора? – сказав я і отримав удар у підборіддя.
Я харкнув кров’ю, залишаючись при своєму цинізмі та почутті справедливості.
– Ви хочете здійснити заплановане? – запитав він мене.
– Звичайно, що хочу.
– Тому слухайте, що маєте робити.
Він підійшов до мене, показав фото Ірини і став давати настанови, згідно з якими я й діяв у недалекому майбутньому, коли по грішній нашій Землі вже бігло літо, даруючи радість і сонце одним та смерть і тортури іншим.
– Ми думаємо з вами у одному руслі, – сказав я йому, згадуючи те, як ми розробляли той план разом – генерал, Мирон, я та Нечипайло. І досі у моїх вухах гомонять слова нашого старшого:
– Не варто витрачати багато часу на польових командирів, агентів, ватажків диверсійних груп та іншу наволоч. Прийшов і вбив. То все побіжне, легко заміниме. Концентруйтеся на головному, на ворогу, робіть усе тихо і таємно, аби дістатися справжньої цілі, що ховається за міцними стінами підступного Кремля.
Розділ 4
Інвестор
– Ех, Павлуша, Павлуша. Брате мій! Чому життя таке блядське? – спитав я самого себе і влив у горлянку чарку горілки. Потім ще одну й ще одну, і так пив, аж поки мені не стало зле.
Далі я блював на перський килим, виміняний мною в одного арабського шейха на дві ракетні установки «Смерч». Мені було наплювати на той килим, як і на всю зброю, яку я продавав, вимінював, дарував, крав та забирав у інших. Єдине, що мене бентежило, – мій друг Павлуша. Бульдог, генерал, людина, яка колись давно врятувала моє нікчемне, але таке миле й приємне життя.
Інсульт. Крововилив у мозок. Повний параліч правої сторони тіла. Кома й невідомість попереду. Лікарі тільки-но розводять руками. Я хотів перевести тебе до Німеччини, але мене застерегли, що ти можеш померти ще у літаку.
Коли я дізнався про твій інсульт, якраз вже збирався з твоїм Принципом до Києва. Але ти, друже, вніс корективи у наші дії. Ми все зробимо, Павлуша, як ти того й прохав. Адже ми разом планували цю операцію, разом нам її і закінчувати.
Пам’ятаєш той перший раз, коли ми зустрілися після стількох років розлуки? У тому лісі, і ти попросив грошей? Я одразу погодився, адже зі сторони Росії теж була вже група офіцерів, які зажадали закінчити це пекло, ліквідовуючи ставлеників Кремля та наводячи жах на їхніх послідовників. Я не сказав тобі, що знаю про них, бо ти не зрозумів би мене. Тому я вирішив діяти як завжди – між двох вогнів, балансуючи на лезі гострого ножа, адже справа була того варта.
Тепер, коли я сиджу серед власної блювоти, я можу бути щирим з тобою. Хоча б у своїх думках.
Все почалося за місяць до нашої зустрічі. На мене вийшло ФСБ і зробило пропозицію, від якої, як ти розумієш, я не зміг відмовитися.
– Зведіть нас з українцями. Треба зробити так, аби вони прийшли до думки про необхідність створення ліквідаційного загону на теренах Донбасу, – сказали мені.
– На таке їх може спонукати виключно бажання помсти. Щирої помсти за смерть близької людини, – відповів я.
– Ви таких знаєте?
І я відповів, що знаю.
Вибач мене, але твій Андрій мусив померти, аби жили інші. Така вже у цього хлопця була доля. Так що не сумуй, Павлуша, адже усе каже про те, що дуже скоро ти з ним побачишся.
Можливо, тобі буде цікаво дізнатися, що то за росіяни і чому вони зголосилися йти проти Кремля? З радістю відповім на таке запитання, адже ілюзія обману не може тривати вічно. Іноді приходить прозріння. Навіть у Росії.
Перший з них не зміг змиритися з тим, що його сина поховали на Донбасі під табличкою з номером, а потім у п’яному шабаші терористичних істот так і не змогли віднайти ту могилу. Він звертався до керівництва, ходив у різні відомства, але у відповідь чув лишень одне: