– Там нет наших солдат.
Як же їх не було, коли вони там тисячами приносять горе українцям, а після годують хробаків донбаських степів?
Інший – поважний полковник з Міністерства оборони РФ, істинний послідовник політики Кремля та один з тих, хто провадив анексію Криму, зненавидів свого імператора після того, як той відмовився від проекту «Новоросія». Монархіст і шизофренік, справжній садист і фашист, він угледів у такому кроці свого керівництва зраду державних інтересів. Ти скажеш мені:
– Брате мій, Забіяко. І де ти тільки знаходиш таке лайно?
Я ж відповім тобі на це:
– Часом, аби солодко спати та їсти, варто з ніг до голови вимазатися справжнім лайном.
Він був нам потрібен, адже повністю контролював гумконвої і доправи техніки до ДНР.
Третьою була одна жіночка, така собі сіренька миша з канцелярії на Луб’янці. Скільки вона себе пам’ятала, стільки й працювала там. Була гарною виконавицею, за що її єдиного сина прийняли до ГРУ. І все було добре, аж поки він не втрапив до полону на Луганщині, а Росія відмовилися від нього, наче його ніколи й не було. Після цього у Москві нашвидкуруч прийняли закон про засекречування інформації щодо військових втрат у мирний час, і деякі люди, що ще залишилася поміж кровожерливого стада, почали ставити собі питання, а чи справді так уже й немає російських солдатів на Донбасі?
Жінка не виказала своєї образи, а лишень затаїла злість і впевненість, що вона здатна помститися за зраду, на яку ніколи не очікувала, бо завжди знала, що Росія своїх не кидає. Вийшло ж так, що її син, офіцер ГРУ, виявився не своїм, чужим і не потрібним тій владі, яка була готова заперечувати, зраджувати і обманювати, лишень би не брати відповідальність за смерті й долі тих, кого вона слала на Донбас.
Був ще один чеченець – родич того, кого звинувачували у лютневому вбивстві опозиціонера під стінами Кремля. Родич ніяк не міг погодитися з таким станом речей, а тому волів справедливості, відверто плекаючи ненависть до всього, що визначалося двома словами «руський мір». Зважаючи на його досвід у двох чеченських кампаніях, а також доступ до інформації щодо присутніх на Донбасі «дітей гір», він теж був цінним кадром, хоча й лайном не меншим, ніж той наш шизоїдний монархіст.
Але найбільшу цінність становив той, хто й вийшов на мене. Ти маєш пам’ятати його, Павлуша, бо колись ми разом воювали в Афганістані.
Він був старшим від нас і вже тоді мав звання підполковника КДБ. Не буду називати його ім’я, адже воно зайве. Краще придумаю йому псевдо. Наприклад, Зубр. А що, мені подобається, бо воно відповідає його суті. Так ось, Павлуша, він вийшов на мене одразу після Нового року. Не те щоби вийшов, а просто упіймав мене на махінаціях, коли я намагався продати сепаратистам несправну зброю. Якби не Зубр, мене б розстріляли, а перед цим ще довго знущалися б наді мною. Взагалі, скажу тобі, брате, Росія підібрала собі навіжених воїнів, з чітко окресленими садистськими задатками та кволими травмами з далекого дитинства. Та й скажи мені, чи здорові, адекватні люди повірили б у те, що 24 години на добу транслює Останкінська вежа? Звісно, що ні, але, як ти вже помітив, у Росії адекватних залишилося з дещицю і зомбі ходять тією країною, відверто вірять, що в їхніх жебрацтві й деградації винні Вашингтон та американський президент разом із бандерівською хунтою. Така наша люта дійсність, і ми повинні усвідомлювати, з ким маємо справу.
Ми сиділи з ним у маленькій кімнаті, де не було навіть вікон. Між нами стояв залізний стіл, прикручений до підлоги. Він довго роздивлявся мене, а потім сказав:
– Ти не надто змінився з Афгану. Все такий же… – він ніяк не міг підібрати потрібного слова, аби охарактеризувати мене, і тоді я прийшов йому на допомогу.
– Забіяка? – спитав, і він хлопнув у долоні.
– Саме так! Забіяка.
Ми розмовляли з ним про різне, в основному про життя і те, як так трапилося, що сьогодні йде війна між двома слов’янськими народами.
– Не ми почали ту війну, – нагадав я йому. – Але нам її закінчувати.
– На що ви сподівалися? Що наш президент вдруге ось так пробачить Вашингтону втручання у сферу геополітичних інтересів Росії? Це ж те саме, аби Кремль почав державний переворот у Мексиці.
– Не треба про Мексику! – заперечив я. – Ви готували цю операцію не один рік, і тому не варто сьогодні проводити паралелі, які ніколи не матимуть місця у реальній дійсності.
– Він не міг пробачати Вашингтону те, чого б і сам Вашингтон ніколи б не пробачив йому. Все просто, друже. Це велика гра, де усі ми лишень мурахи.
– Кожен сам обирає свою роль у цьому світі. Якщо тобі хочеться бути мурахою, будь нею. Я ж волію залишатися людиною.