– Часто в нього таке?
– Тільки у випадках, коли його друг зникає у зоні АТО, а керівник лежить паралізований за два кроки від зустрічі з Господом Богом.
– Генерал казав, що ви вже встигли сформувати групу. І ще він казав, якщо щось трапиться, я маю взяти керування на себе.
«Ось ти і втрапив у халепу, хлопче», – подумав Мирон, адже знав напевно, що у випадку форс-мажору головним залишається саме він, а не Забіяка.
Полковник згадав ту останню розмову, коли вони вже вийшли з госпіталю і генерал взяв його за руку. Мирон бачив, що Бульдогові зле, але нічого не міг вдіяти, бо впертість його керівника не залишала Євгенові жодних шансів.
– Запам’ятай, що я тобі скажу. Якщо щось піде не так і я вийду з гри, не зі своєї волі, а через стан здоров’я або ж передчасну смерть, чи то відсторонення з посади, головним залишаєшся ти. Я вірю тобі, але схаменись із самосудами, Женю! Прошу тебе, не вбивай наліво і направо. Роби так, як ми це запланували.
Євген дивився повз генерала, не здатний сказати ані слова, бо не вірив у те, що чув.
– І ще одне. Якщо до тебе хтось прийде та скаже про нашу операцію і те, що я його призначив головним, знай – він і є ворог, зрадник, істота, з якою більше не треба мати жодних справ.
Я ж не міг знати про ту розмову і провадив далі:
– Так ось, Євгене, зустріньмося з усіма членами групи і будемо починати. Після Мар’їнки ми не маємо права зволікати. Бойовики будуть йти далі. У різних напрямках. І ми повинні сіяти страх, аби жоден з нових покидьків не волів очолювати їхні збіговиська.
– Гаразд, – сказав мені Мирон. – Подивіться під стіл.
Коли я опустив свої очі, то побачив в його руках пістолет, направлений прямісінько в мій живіт.
– Що це ви надумали? – запитав його я.
– Тихо встаємо, ви відпускаєте охорону й водія, сідаєте зі мною в авто і ми їдемо.
Я хотів дати знак охоронцю, який сидів за три столики від нас, але Мирон тільки хитнув головою:
– Не раджу вам цього робити. Після смерті ще ніхто не купував собі життя. А тепер встаємо і йдемо. І не майте жодних сумнівів, що я встигну відправити вас на той світ швидше, аніж ваша охорона зрозуміє, що відбувається.
Мені не залишалося нічого, як вірити йому, адже він був професіонал, учень Павлуші, тому я вирішив слідувати його наказам.
Коли ми сіли з ним на заднє сидіння його авта, до мене повернувся водій, і я зблід.
– Ну що, Забіяко! За скільки продався ворогу? – запитав мене Гарун, якого я не бачив давно, але не міг сплутати з жодним іншим чоловіком на планеті Земля.
Він отримав таке своє прізвисько в Афганістані, коли ми воювали проти душманів, віруючи у праведність наших дій.
Сашка Хименко став Гаруном на честь Гаруна Абуль-Фараджа, брата пророка Муси, чиє ім’я означало «батько втіхи». Хименко завжди заспокоював нас, вселяв надію і примушував вірити у перемогу. В нього це виходило, і хлопчаки, зелені й дурні, йшли на забій під його керівництвом, обмануті своїм командиром, зі щирою вірою у чотири криваві літери СРСР.
– Давненько ми не бачилися з тобою, Сашо, – сказав я.
– І ще б років з триста не бачив би тебе, – зі сміхом відповів він. – Але Павлуша… Так ти його називаєш? Скажи мені, навіщо ти його зрадив, Забіяко? Адже він наш друг.
– Не все так просто, Гаруне. Справа в тім, що не тільки ви зацікавлені у тій операції. Є й інші.
– По той бік війни?
– Саме так.
– А ти значить, такий собі ангел миру, який хоче задовольнити усіх. Я не вірю тобі.
– Твоє право.
– Знаєш, Забіяко, я ніколи тебе не любив.
– Навзаєм.
– Цього разу ти програв. І сьогодні ти скажеш нам усе. А поки що відпочинь, – сказав він і Мирон з розмаху вдарив мене рукояттю пістолета по голові.
Прийшовши до тями, я зрозумів, що мої руки зв’язані, а сам я перебуваю у просторій кімнаті, де з меблів були лишень крісло та диван.
За кілька секунд я зрозумів, що перебуваю в кімнаті не один. За моєю спиною стояв чоловік, тримаючи в руці валізу. Не кваплячись, він поклав ту валізу на диван і почав діставати з неї різні інструменти. Коли я побачив скальпелі, ножі, лом та інші дрібниці, зрозумів, що мене будуть катувати.
«Але навіщо їм це?» – питався я в самого себе, одночасно усвідомлюючи безглуздість такого запитання.
– Покличте старших, – сказав я йому.
Він повів оком у мій бік і самими губами прошепотів:
– Старший тут я.
Він підійшов до мене і правою рукою вхопив мою нижню губу, тримаючи в іншій своїй руці скальпель.
– Я думаю, варто починати з вуст. Саме вуста завжди брешуть, тому їх і треба різати.
– Не робіть дурниць. Покличте старших, кажу вам!
– Не репетуй, жертво! Зараз я вкорочу твою пристрасть, – сказав він, і я відчув гостре лезо на своїй губі.