В цю мить двері до кімнати відчинилися і увійшли Мирон з Гаруном – два шизоїдних чоловіка, які вирішили воювати проти цілої імперії.
– Не ріжте його. Поки що не ріжте. Ці вуста мають нам дещо розповісти.
– Як скажете, панове, – кат відпустив мою губу, і я зітхнув. В той момент я виграв час, і це багато вартувало для мене.
– Але для початку презентуйте нашому другові свої методи переконання. Не всі. Тільки ваші найулюбленіші, – сказав Мирон, сідаючи на диван.
Кат подивився на нього, перевів погляд на Гаруна, потім підморгнув мені й мовив:
– Із задоволенням. Ви знаєте, говорити про мою професію – така ж радість, як і займатися нею.
«Ти шизофренік і садист. Я знищу тебе, тільки-но виберуся звідси», – з відвертою люттю та ненавистю клявся я собі. Тим часом кат говорив.
– Я дуже люблю «водолаза». Це коли голову опускають у відро з водою, аж поки людина не починає захлинатися. В даному випадку я є прихильником методів Піночета. За його часів у Чилі воду заміняли на суміш, пардон, калу та сечі. І знаєте досить швидко жертва починала говорити. Навіть те, чого не сказала б на смертному одрі. Іншим методом пошуку правди, до речі, теж досить ефективним, я назвав би «зрошувач». Ідея доволі проста. «Зрошувач» подібний до нашої гетьманської булави. Так ось, беремо його, наповнюємо розтопленим свинцем, окропом, олією чи смолою і фіксуємо над жертвою таким чином, аби вміст капав на живіт. Але все ж таки краще на очі… Йдемо далі, – сказав кат і почав ходити кімнатою, заклавши руки за спину.
Його взуття неймовірно скрипіло, чим створювало додатковий дискомфорт. Я вирішив не зважати на те скрипіння, як і на його балаканину, бо все те вже чув не раз і знав наперед, як воно діє. Я абстрагувався від реальності, хоча це було і не так легко зробити.
– Я дуже полюбляю працювати зі скальпелями та ножами. Неймовірне відчуття – різати живу плоть, дивитися, як жертва конає в муках, але продовжує мовчати, вважаючи, що батьківщина, або ж бос чи рідня колись оцінить такі страждання. Недарма я почав з губи нашого клієнта. Я б її надрізав, дуже акуратно, насипав би на рану солі, а далі…
– Заберіть цього ідіота й будьмо говорити про справи! – не витримав я.
Мирон залишився сидіти, як нічого і не чув. Гарун же сказав:
– Продовжуйте. Ми вас уважно слухаємо. І вибачте нашого клієнта за його нестриманість і невихованість. Його так і не навчили, що перебивати розмову старших то є зле.
– Дякую вам, – сказав кат і продовжив свою садистську маячню. – Так ось, ножі…
І тут ми усі почули мелодію мобільного телефона. Гарун дістав з кишені айфон, подивився на номер і вийшов з кімнати. Він був відсутній хвилин з п’ять. Весь цей час кат і надалі розповідав, як різатиме мені вуха, ніс, каструватиме мене і змушуватиме їсти власні кишки. Коли ж Гарун повернувся до кімнати, я помітив зміну виразу його обличчя. Це вселяло надію, адже фізії таких як він ніколи не змінюються без особливих на те причин.
– Ви вільні, – сказав він кату, і той полишив нас без зайвих церемоній.
Далі Гарун розв’язав мої руки і сказав, звертаючись до Мирона:
– Євгене, спокійно вислухай все, що я тобі зараз скажу. Не нервуй, не репетуй, не роби поспішних висновків. Просто послухай.
І коли він почав говорити, я зрозумів, що десь наді мною ще літає мій ангел-охоронець, якому я буду завдячувати до кінця своїх днів.
Ми сиділи в моєму кабінеті, де напередодні я заблював килим. Килим уже встигли прибрати, направивши до хімчистки, чим я залишився незадоволений.
– Не можна відправляти до хімчистки такі речі, Надіє! – сказав я своїй домогосподарці.
– А що ж було мені з ним робити? – здивовано запитала вона. – Я драїла його як могла, але він і надалі тхнув вашою блювотою.
– У такому випадку краще було його спалити.
– Авжеж, – сказала вона і пішла геть у своїх справах.
Я запропонував їм випити, але Мирон відмовився. Ми ж із Гаруном неспішно смакували шотландський віскі й говорили про наші справи.
Чому ми опинилися на моїй території, а не на їхній? Так захотів Гарун, ніби демонструючи мені свою прихильність і натякаючи, що я буду жити. Я так і не зрозумів, хто ж телефонував йому, але саме той дзвінок врятував мене від навіженого ката, якого вони теж включили у свою ліквідаційну групу.
– Гаразд, Забіяко. Ти в грі. Поки що в грі. Розповідай, – сказав Гарун, і мені не залишалося нічого іншого, як говорити.
Я розповів їм усе. Окрім Хворостенка. Таке я не міг сказати Мирону, бо він би мене вбив. Просто у моєму власному домі. І був би правий.
Після того як я закінчив, Гарун повернувся до Мирона: