– Що скажеш?
Той підвівся на ноги і пройшов моїм кабінетом.
– Накрапайте й мені. Таку інформацію варто переварювати разом з алкоголем.
Я налив йому, і він одразу випив повну склянку.
– Ще, – сказав Мирон і я знову налив йому віскі.
Він випив другу склянку й сів назад. Закурив, не питаючи дозволу, а потім почав говорити.
– Питання перше. Як нам вийти на зв’язок з Іваном Принципом? Ви не мали права віддавати його росіянам.
– Інакше його просто вбили б.
– Не жартуйте зі мною. З Ясинською може контактувати тільки Іван. Мене вона ненавидить вже років з десять, а Нечипайла взагалі не сприймає. ФСБ це добре відомо. Як і вам. Тому він потрібен їм живий, а не мертвий.
– Я не знав цього, – я справді не знав про їхні стосунки з Ясинською.
– Гаразд. Допустимо, що це так. Але я ніколи не потерплю, що Іван є виконавцем волі ворога.
– Вони не вороги.
– Для вас – ні. Для мене – так.
– Ці люди хочуть того ж, що й ви. Вони воліють зупинити свого навіженого президента.
– А я волію захистити свою країну й помститися їм.
– Чи є бажання помсти найліпшою мотивацією?
– Бездоганною. Вже повірте мені.
– Не буду сперечатися, але маю на те свою власну думку.
– Ваше право, – сказав Мирон, а потім додав. – Де зараз Принцип? Ви маєте організувати з ним зв’язок. Зробити це потрібно сьогодні. Тільки після цього ми можемо говорити про подальший діалог.
Я задумався. Знаючи Креніна, розумів, що йому не сподобається такий розвиток подій. І тут я вирішив знову бути посередником. Зубр мав мені в цьому допомогти.
– Дайте мені годину. Можливо, трішки менше. Якщо вам щось буде потрібно, тільки натисніть ось цю кнопку, – сказав я, показуючи на кнопку виклику прислуги на моєму столі.
– Не затримуйтесь, – сказав Мирон, встав і почав роздивлятися книги, які я встиг зібрати у моєму українському домі.
Я вийшов з кабінету й пішов до спальні. Зубр довго не виходив на зв’язок, змушуючи мене нервувати і благати його взяти слухавку. Нарешті, десь на сьомому дзвінку та після тринадцятого смс, я почув знайомий голос.
– Ось скажи мені, коли людина не відповідає, вона, напевно, зайнята?
– Або ж ігнорує того, хто дзвонить, – сказав я голосом, який не терпить заперечень.
Прийнявши рішення задавати порядок денний, я ризикував, але, врешті-решт, чомусь був впевнений, що виграю.
– Наш друг має повернутися до нас. Без зайвих запитань! Або так, або нічого не буде.
Зубр мовчав. Я зрозумів, що він думає.
– Хто ти такий, аби диктувати мені умови? – запитав він.
– Лише посередник, який передає волю іншої сторони.
– А та інша сторона знає, що у нас все розплановано?
– Їй байдуже.
– І мені байдуже, – сказав Зубр й кинув слухавку.
Я не став телефонувати йому знову. Просто відіслав смс наступного змісту «у тебе є 40 хвилин, аби прийняти єдине правильне рішення».
Я повернувся до Мирона й Гаруна.
– Ну що? – спитався Гарун.
– За 40 хвилин я матиму відповідь.
– Сподіваюсь, вона буде такою, як ми цього хочемо?
– Я теж, – щиро відповів я.
Зубр зателефонував. В його словах відчувалася напруга.
– Завтра зранку він буде у вас. І запам’ятай, це останній раз, коли я йду тобі назустріч.
Я задоволено посміхнувся.
– Завтра, – сказав я Мирону і побачив, як його обличчя, руки, очі починають розслаблятися. Тоді я зрозумів, що він справді любить того несамовитого хлопця, який наодинці нищив долари й терористів.
– Ось і добре, – сказав Гарун. – Тепер ми маємо говорити про зустріч із тим, з ким щойно ти мав розмову.
– Він не захоче цього.
– Чому?
– Бо він високопоставлений офіцер ФСБ.
– Мирон теж високопоставлений офіцер СБУ.
– До чого тут це?
– До порядку.
– Твій власний порядок, Сашо, не має нічого спільного з нашим. Росіянин усе правильно продумав і не вбивав безглуздо сірих щурів, як це зробили ви у Харкові, – я подивився на Мирона. Той же, як завжди, дивився повз мене. – Задумайся над цим і прийми все, як є.
– Ніколи ми не приймемо все, як є, – сказав Мирон. – Я буду вбивати, бо знаю, що тільки так моя душа зможе отримати дещицю спокою.
Я промовчав на те, залишаючи їх наодинці зі своїми хворими ідеями, які вселяли як надію, так і лютий страх, адже в них було чутно ноти неадекватності та звірячої жорстокості.
– Чим же тоді ви відрізняєтесь від тих виродків, що сьогодні правлять Донбасом? – запитав я.
– Людяністю, – приголомшив мене Мирон своєю відповіддю, і на цьому я вирішив закінчити нашу розмову.
Усі ми чекали на повернення капітана Принципа, який перебував бо той бік барикад, залишаючись відданим самій лишень Україні та своєму обов’язку офіцера українських спецслужб.