Якщо вже казати щиро, я був зовсім іншим, бо давно розчарувався у тих речах, які становили кістяк патріотизму.
«Домівка – вона там, де тобі тепло», – казав я собі, коли покидав батьківщину, аби стати торговцем зброєю та зрадником країни, яка на той момент припиняла своє існування.
Частина друга
Гнів Божий
Розділ 1
Розкіш диявола
Час справжньої насолоди. Сонце йде за горизонт, обдає своїм червоним диском вулиці та будинки. Ріка Москва пурнає у передвечірнє місто, жбурляє останнє сяйво у вікно комфортного «Рендж-Роверу». Міст зустрічає пустотою асфальтного полотна, і авто летить через нього, не зустрічаючи жодних перепон на шляху. Стрімка стріла шаленої швидкості, як вона і звикла, несе її назустріч відпочинку, спокою і морю. Водій тисне на акселератор, траса залишається позаду, VIP-термінал аеропорту, швидке проходження митного та паспортного контролю – і ось вона вже сидить у м’якому кріслі, за невеличким столиком приємного бару. Крізь вікна у всю стіну вона вкотре розглядає вишукані лінії небесних машин, що за лічені години здатні доставити людину на досить пристойну відстань. Оголошують її рейс, вона підводиться з крісла, вигинається у всій своїй вишуканій статурі – манливі ноги, що ховаються під спідницею яскравих барв, цілої гами дивних символів і знаків в уяві творців Дольче та Габбана; груди, які рвуться на волю крізь тонкий шовк французької блузи; її аристократичний профіль – підведені очі, правильної форми, більш прямий, ніж курносий ніс, вуста, що змикаються у досконалості задумки матінки-природи: чорне, наче непроглядна ніч, волосся, що стелиться вишуканими лініями майже до самого пояса. Коли вона встає, декілька чоловіків, які сумують і п’ють віскі або ж поринають у леп-топи, смартфони та айфони, миттєво переводять увагу на жінку, її вроду, право вабити самою своєю присутністю, грати з їхніми цинічними бажаннями самців, загравати одним простим рухом. Вона бере свою сумку – її улюблена Шанель, класична модель трирічної давнини, що коштує чотири тисячі євро, поправляє окуляри, перевіряє паспорт і квиток (звичка ще з перших років журналістського життя), кидає останній погляд на екран айфона і на літаки за прозорим склом аеробару та неспішним кроком, демонструючи свої грацію і рівень, залишає територію Російської Федерації. Хтиві погляди проводжають її слиною чоловічої ерекції, що залишається на самоті з вабами психіки кожного з них. Вона йде, усвідомлюючи, що якнайменше п’ять пар вовчих очей проводжають її диким внутрішнім вереском безмежної чоловічої хоті. Але їй то байдуже, вона йде собі далі, заходить до жіночого туалету, підфарбовує губи, пудрить носик і спрямовує свій крок до виходу. Вона не зважає на чоловіків, на Російську Федерацію, що залишається тут – ось у цьому претензійному терміналі для особливо важливих персон, який увесь блищить начищеним лоском та штучним аристократизмом; у тому полотні траси, у московській метушні та хаосі проблем, турбот, переживань. Вона втікає від невдячного світу, від одвічного божевілля, страху, злиднів й одночасних розкошів. Жінка летить до Італії, в тихий куточок на березі Тірренського моря, у затишний готель вищого класу, де не зустрінеш співвітчизників, бо там лишень десять апартаментів, які заброньовані поважними сім’ями Німеччини, Італії, Франції та Великої Британії. Там панує гармонія природи і людини, витають посмішки та лагідні погляди, царствує добробут і справжній кайф життя, в якому немає місця дикому, жахливому пафосу російських корупціонерів.
Три тижні…
Попереду три неймовірних тижні. Двадцять один день самоти і душевного відсторонення. Без судів, преси, придуркуватих націоналістів, анархістів, сепаратистів, різного роду активістів, товстосумів, політиканів, істериків та відвертих провокаторів. Життя без цінового коливання (в тій місцевості, куди вона летить, ціни завжди були високими, але без коливань), сірих облич, злих та заздрісних поглядів, шалених державних боргів, відчаю і тліючої надії, якій так і не судилося стати реальністю. Жінка летить до Європи, аби насолоджуватися її щедрістю, красою та спокоєм. Вона кидає сумку на крісло поруч, сідає на своє місце, заплющує очі і відключається від Російської Федерації. Мовчать її телефони, збирає непрочитані листи електронна пошта, очікують своєї черги соціальні акаунти. Три тижні вона не з’явиться на екранах «Федеративного ТВ», не розмістить свого гострого матеріалу ні на «Лайньюз», ні на сайті «Російський Контролер». Три п’ятниці поспіль не друкуватиметься у «Журналісті», «Відтінках епохи» та «Ранкових новинах». І усі підсумки підводитимуть без неї, бо вперше за п’ять довгих років вона їхала відпочивати, де буде одна – ані знайомих, ні нахабних та невихованих залицяльників, ні подружок, що народилися скиглити і чорноротити.