«Оце, напевно, і є свобода. Такою, як її зображують у вічних романах про безсмертне кохання», – подумала вона, підклала під голову маленьку подушку, одягла темну маску на свої красиві очі і почала засипáти під рев моторів, які підіймали неймовірного металевого птаха до самісіньких небес.
Літак йшов крізь хмари, набираючи потрібну висоту, а потім вирівнявся і зі швидкістю майже одна тисяча кілометрів на годину забезпечував суцільний комфорт пасажирам бізнес-класу. Жінка спала, намагаючись позбутися пам’яті – страшних шматків життя, що їх виривали з тіла її неньки України цинічні, жадібні руки. І не було нікому на борту літака жодної справи до збентеженого, розчавленого, хворого мозку тієї жінки, адже кожен українець сприймав режим та революцію по своєму. В неї теж була своя історія. Нестерпна рана, прихована таємниця, якої вона боялася та водночас жадала зустрічі з нею, намагаючись забути навіки. Іноді їй здавалося, що потрібно прокричати на всю державу. А потім летіли вдалечінь хвилини, і їй ставало лячно за себе, молодшого брата та його сім’ю, стареньких батьків, друзів, її Київ, її Україну, за все те, що так любила вона з дитинства, з материнської колиски, зі старої школи на Євбазі, з глибин київського метро, давно зниклих парків та садків на Ломоносова, які вже ніколи й нікому не повернути до життя. Вона була безстрашна у своїй професії, у тому неймовірному покликанні, що винесло її на хвилі народної слави і піднесло до висот Олімпу. Але все, що стосувалося особистого, інтимного, прихованого від чужих очей, викликало страх. Лихий, миттєвий, непереможний. Панічний страх, що завжди нагадував про смерть, якої вона боялася, навіть якщо і неодноразово зазирала в її очі.
Вона спала, а літак вже йшов на посадку.
Місто Рим.
Аеропорт Ф’юмічино.
Ласкаво просимо, синьйори та синьйорини! Вас вітає сонячна Італія! Все решту залиште далеко-далеко, адже Італія – це завжди насолода. Тож не втратьте її, бо іншого шансу може просто не бути.
Зона турбулентності повернула її до реальності. Вона зняла маску, солодко позіхнула, зробила декілька ковтків води, що стояла поруч на столику, і відкрила віконце ілюмінатора. Внизу, за декілька кілометрів від неї, сяяла вогнями неймовірна країна, в якій їй не довелося народитися. Вона була донькою іншої – знедоленої, розірваної, скровленої України, в якій жили досить гарні та працьовиті люди. Біда була лише в тому, що правили ними шакали та підлабузники, хитругани і вурдалаки від політики, яким було начхати на народ і державу. Особистий інтерес визначив усе. І саме у такому порядку, а не в іншому. В цьому і полягала трагедія великого народу, який віками відчайдушно бився, а все ніяк не міг здолати ворога.
– Напевно, дуже важко воювати з тим, хто живе в тобі, – прошепотіла вона своїми налитими вустами, коли шасі торкнулася смуги і літак почав мчати Італією на неймовірній швидкості, кожної секунди збавляючи її, аж поки не зупинився.
Вона сиділа у кріслі бізнес-класу, чекаючи, коли відчинять двері на вихід. Затим встала, покрутила вабливими стегнами перед обличчям старіючого італійського дон-жуана, що сидів одразу за нею, і впевнено пішла назустріч сонцю, морю, вину, теплу, смакоті і радощам, яких так давно не бачила.
Там, де вона народилася, тепло і радощі стали не частими гостями. Дедалі рідше вони відвідували Україну, бо на землі, де є прокляття, вже не існує місця нічому іншому. Такою була дійсність. І жінка її визнавала.
Таксі довго кружляло серпантином. Починало темніти. Таксист вже й сам був не радий, що взявся везти ту доволі вродливу панянку. GPRS не ідентифікував адресу на мапі узбережжя. Так і їхали – вгору й вниз і знову вгору. Як на зло, на зустріч не було жодної машини, ані живої душі, щоб запитати дорогу. Вона помітила, як таксист починає нервувати, як скрізь щеплені зуби народжуються брутальні слова незадоволення. Жінка упіймала погляд водія у дзеркалі заднього виду і підморгнула йому.
– Не переймайтеся! Я не ображу вас у платі, – сказала вона лагідною італійською і тут таксист вибухнув усіма емоціями уродженця неаполітанського узбережжя.
– Плата, плата… До чого тут гроші?! Ви ніколи не зрозумієте мене! Ніколи.
– Щось не так? Звичайно, окрім нашої спільної подорожі?
– О, Свята Діва Марія! Вона ще питає! До чого тут ви? Вся справа в мені, – таксист вдарив себе у груди. – В мені, мені, мені, – він бив і бив, авто повільно повзло крутою дорогою, аж поки не зупинилося, і водій обхопив кермо руками та притулився до нього своєю стомленою головою.