Вона вийшла з авта. Повітря грало спекою дня, що не встигала холонути за короткі ночі. Жінка закурила і випустила густий дим у бездонність італійського вечора. Вона стояла, курила і чекала, коли таксист вгамує свої вкрай розхитанні нерви і вони продовжать пошуки. Їй і раніше доводилося бачити чоловічі сльози. Вони завжди викликали у неї зневагу. Вона не любила слабких, жалюгідних, бо сама була сильна. Вона зневажала сльози, проте неодноразово користувалася їхніми послугами, за що себе потім ненавиділа.
– Вибачте мені, сеньйора, – почула вона пригнічений голос таксиста. – Можемо їхати. Брат жінки пояснив мені, де це. Ви що, одразу не могли сказати, що вам потрібно «Il Lusso diavalo»? Ми ж понад годину поруч кружляємо.
Вона все згадала. Точно! «Розкіш диявола» – саме так першочергово було названо ту дивну віллу. Жінка посміхнулася і мовила до таксиста:
– Вибачте мені! В мене просто вилетіло з голови.
Він окинув її своїм хитрим оком і, немов залицяючись, сказав:
– У таких жінок, як ви, нічого не вилітає з голови. Мабуть, ви до часу не хотіли згадувати.
– Мабуть, – сказала вона і сильно вдарила дверцятами авто, аби таксист, врешті-решт, второпав, де та межа, яку не варто переходити.
Приємна прохолода на дві просторі кімнати. Там все залишилося таким самим, як і тоді, в зовсім іншому житті. Жінка дала на чай носію, який вправно поставив її доволі важку валізу на підставку і вмить зник. Вона увімкнула бра, відчинила балкон і вийшла з кімнати. Легенький вітерець грав з її волоссям, обвиваючи своїм солоним подихом з голови до самісіньких ніг. Вона заплющила очі, розвела руки і увібрала в себе морське повітря. Жінка відчула, як починає паморочитися голова, як підкошуються ноги, як легенький струм біжить її ще досить молодим тілом.
– Чи вже не дуже молодим? – запитала вона себе вголос чистою українською мовою і раптом розійшлася гучним сміхом щастя, яке давало їй відчуття свободи. Хоча б не довгої, проте такої жаданої, що п’янкою вабою йшла за нею усі ті довгі місяці, усі ті роки, відтоді, коли вона повернулася до Москви і почала кар’єру.
Її врода розквітала повною мірою. Вона була незаміжня, не мала дітей, жила виключно роботою. Про таких кажуть, що вони – стерво, бездушні кар’єристки, нещасні в погоні за славою та статками. Все це десь було і про неї – розкішну Ірину Ясинську, котру знала вся країна, якій рукоплескали найкращі чоловіки Російської Федерації, яку любили, ненавиділи, змішували з лайном, а потім запрошували у гарячу сауну. Вона давно звикла не звертати уваги не тільки на чоловіків, й на все те, що про неї говорять. Ще молодою журналісткою, у перше своє відрядження до Югославії (їй тоді ледь виповнилося двадцять років), одна французька колежанка сказала їй так:
– Дівчинко! Життя настільки коротке, що не варто витрачати його на плітки. Люди завжди будуть базікати, така вже наша природа, і у своїх пустих розмовах намагатимуться звеличитися перед такими ж недалекими істотами. Будь вище цього. Просто не зважай.
У тяжкі хвилини, коли доля чавила її тендітну шию, Ірина посміхалася і плювала злу в його бридке обличчя. Вона довго привчала себе до цього, а коли в неї вийшло, зрозуміла, що цинізм іноді приносить неабияку користь.
Ірина повернулася до кімнати, розкрила луївіттонівський чемодан, взяла до рук дві косметички, що, здавалося, займали увесь простір, і пішла до ванної. Вона все розклала по поличках, розставила пляшечки і креми по місцях, поки наповнювалася ванна. Затим Ірина скинула з себе спідницю, блузу, тоненькі шовкові трусики та бюстгальтер і віддалася пінній водній насолоді.
Морська сіль проникала крізь шкіру, пом’якшувала її, несла до незнаного раю, який у кожного виключно свій. Раптом їй закортіло сексу. Таке вже траплялося з нею і не раз. Ірина торкнулася своїх грудей, спочатку повільно водила руками, потім почала стискати, м’яти їх… Рука йшла до низу, аби зупинитися там, де жар був нестерпним, де все горіло хтивим полум’ям, обпалювало руку, пальці, і тоді та рука прискорювалася, інша кінцівка йшла їй на допомогу, Ірина набирала темп, аж поки її налиті стегна не починали жити своїм життям, а з роту рвалися звуки звірячого блаженства, якого її тіло не знало останні півтора року. Від самого моменту його смерті. Миттєвої та безжалісної, яка викликала самі лише запитання. Страшні. Неприємні. Жахливі та жорстокі. Ірина не хотіла на них відповідати, адже знала, що на тому світі, коли вже буде поруч з ним, нічим йому не допоможе.