Вона кінчила, а потім ще два рази, стала під душ і довго змивала з себе сліди нещодавнього гріха. Після розтерла тіло пухнастим, як у дитинстві, рушником, одягла халат, відкрила міні-бар, знайшла невеличку пляшечку шампанського, відкоркувала її, з сумки витягла цигарки та запальничку і пішла на балкон, який скорше нагадував приємну терасу. Вона зробила великий ковток холодного алкоголю, запалила цигарку і відкинула голову у плетеному кріслі. Місяць викинув свій плащ на хвилі моря, що билися під Іриною на відстані якихось десяти-п’ятнадцяти метрів, а навколо були лишень вода, місяць, бухта, неперевершений парк і «Розкіш диявола» – витончена вілла у три поверхи, що тяглася змією по скалі, звисаючи своєю міццю та величчю над самим Тірренським морем. Ірина зробила ще один ковток, і в голові з’явився вже забутий, але такий приємний гомін. Вона допалила цигарку, загасила її в попільничку на ажурному столику і підвелася. Вона підійшла до перил і перегнулася вниз. В такій позі Ірина Ясинська – цей витончений каратель влади, олігархів, банкірів, націоналістів, сепаратистів, терористів, фашистів і звичайно ж, бандерівців та хунтистів, простояла зо три хвилини, а потім різко випрямилася, наче потужна пружина, і впевнено заявила:
– А тепер горілки! – і попрямувала у кімнату, де ще з годину пила горілку, віскі, джин, палила гіркі цигарки, аж поки не відключилася під музику старого Сінатри, що летів з її макбука просторами тієї дивної місцевості, яка звалася «Розкіш диявола».
Сон був міцним, а стрілки на годинниках показували п’ять хвилин на четверту ранку, коли на подвір’я вілли в’їхав спортивний «БіеМДабл’ю» п’ятої моделі. Авто повільно проповзло до гаражів і зупинилося. З машини вийшов чоловік у тенісці та шортах. На ногах його були мокасини. Чоловік підвів догори голову, потім плавно перевів погляд на терасу і пішов у її напрямку. Легкий гравій крихтів під його ногами, проте у нічній тиші він був, наче шипіння ранішньої бадьорості. Чоловік смикнув на себе двері, і тонесенько задзеленчав дзвіночок. Він підійшов до стійки. Назустріч вийшов заспаний нічний адміністратор. Він був розгублений, адже перших гостей очікували о восьмій ранку. Доктор Суман з дружиною і дітьми з Лондона. А інші, то вже, взагалі, опісля дванадцятої…
– Доброго вам ранку, – сказав чоловік, і старому адміністратору здалося, що він уже десь чув той голос. Адміністратор пригледівся до чоловіка, і він нагадав йому давнього клієнта, що був постійним гостем у період від кінця 70-х і аж до самого початку 2000-х. Альфредо де Хампія. Так його звали.
– Моє ім’я Сальвадоро де Хампія. Вам мали телефонувати. Покійний дядько залишив у спадок і вашу «Розкіш диявола». Ось вирішив скористатися нагодою, перебуваючи у цих неймовірних краях.
Адміністратор прокинувся остаточно. Його пальці заходилися по клавіатурі комп’ютера, і на екрані з’явився запис, який підтверджував, що апартаменти де Хампія знову поверталися у лоно сім’ї – вишуканих і жорстоких іспанських виноробів, що у війні за нові землі та кращі виноградники різали конкурентів, наче щурів. Було то наприкінці ХІХ століття. Багато чого сталося відтоді. Багато що змінилося. Але нащадки нагадували навколишньому світу, що у разі потреби вони не погребують узяти до своїх рук ножі. На тому і стояв їхній древній рід. На тому і будувалася могутність де Хампія.
Сальвадоро де Хампія заповнив реєстраційну форму, дав адміністратору кредитку, аби той здійснив необхідні операції, вийшов на подвір’я і загнав машину у вільний гараж, а вже потім пішов у свої апартаменти.
Він увімкнув світло – перед ним були три розкішні кімнати, ванна, окрема тераса, величезні вікна, надійні гардини, приємна атмосфера ренесансу, помпезності, яка йому, неодмінно, подобалася. Сальвадоро де Хампія поклав шкіряну сумку на стіл, скинув мокасини, футболку, шорти і впав на ліжко. Він так і заснув, при увімкненому світлі та відчинених дверях. Втома навалювалася на нього. Жахливо болів ніс. У деяких місцях саднила шкіра. Він не зважав на те, бо все вже було позаду і він хотів стерти власне минуле, що до цього моменту виходило в нього досить вправно. Чи то йому тільки так здавалося, бо зовнішній світ, можливо, і не бачив старого, але те, що жило у ньому, ніяк не могло забути минуле. Таке не забувається, а тому краще створити умови, в яких минулому не буде місця. Поступово, проте наполегливо витрутити його, чавити, наче дурну бактерію, злий вірус, що проник у тіло і то вщухає на деякий час, а то знову і знову п’є кров, їсть зсередини, а біль повзе в людині від руки до ноги, з печінки до нирок, пронизуючи наскрізь усе, що трапляється на його шляху.