Того ранку Сальвадоро де Хампія спав спокійно. Дихання його було рівним, а тіло прикрашало три шрами, кожен з яких мав свою історію. Але то було ще до того, як він став де Хампія. То ж нехай і залишається там – у темному минулому, провулках жорстокої долі, секретних паперах спецслужб різних країн світу. Він спав, і йому наснилися вродливі жінки, багато випивки, і він хитається собі у гамаку, якого в нього ніколи не було.
Сальвадоро де Хампія розплющив очі, підвівся з ліжка і вийшов на балкон. Він кинув погляд на морські простори, і в нього захопило подих.
– Саме те, що я і мав на увазі, – сказав він задоволено і повернувся до кімнати.
Гарні люди були ті де Хампія. Шкода, правда, що нікого з них він не знав.
Вона вийшла до сніданку о десятій ранку. Жінка обрала стіл на відкритій терасі, що звисала над безмежним, чистим морем. Вона сіла спиною до людей і обличчям до моря. Ірина дихала солоним повітрям, і життя наповнювало її своєю приголомшливою силою. Йогурт, полуниці і два келиха просекко – таким був її сніданок. Вона не зважала на алкоголь від самого рання, адже «Розкіш диявола» натякала їй виключно про насолоду, якої їй так не вистачало там – у бездушній і злій Москві.
Закінчивши снідати, вона зайшла до своїх апартаментів, одягла новий купальник, пов’язала парео, зібрала до сумки креми, журнали, айпад, кинула недочитаний роман Айн Ренд і попрямувала до моря, аби віддатися насолоді відпочинку, де немає знайомих, колег, політиків і чиновників, а є лишень Італія, вона і час, який їй дарувала доля.
Пляж був невеликим, схований від чужих очей деревами й кущами, за якими стояв високий паркан. Вона обрала усамітнений лежак на одному зі скелястих виступів і пішла до моря, аби насолодитися солоністю його вод.
Ірина плавала хвилин з двадцять, а коли повернулася, намастила себе кремом і довго лежала, засмагаючи на сонці й абстрагуючись від усього, що було її життям впродовж останніх років. Вона не бажала думати ні про що, що могло б її засмутити, бо знала, що має тільки три тижні, 21 день, за якими життя знову повернеться на звичне для нього коло. Вона не хотіла повертатися до того пекла, але іншого виходу в неї просто не було.
До обіду вона ще два рази плавала, читала, пила шампанське й палила сигарети, а коли настав час обідати, пішла на терасу, де для кожного з відпочивальників приготували окремий столик з тим замовленням, яке кожен з них бажав.
Вона сиділа у затінку, смакувала чудовою середземноморською рибою, що ще з ранку плавала у морських водах, пила соки й не думала ні про що. Їй подобався перший день її відпочинку, і вона була ладна повторювати його знову й знову.
По обіді вона спала в апартаментах, потім знову була на морі, а на вечір, вбравшись у вишукану сукню від Сен-Лорана, граційно крокувала до ресторану.
Вино було холодним і легким. Грала музика, люди вечеряли, лунали розмови й сміх. Ірина почала ловити на собі хтиві погляди жонатих чоловіків, цих мільйонерів своїх сімей, які за першої ж нагоди були ладні стрибнути під чужу спідницю, зраджувати дружин, що набридлим ярмом висіли на їхніх шиях. Жінка помітила трьох самотніх чоловіків, які мовчки ковтали їжу, пили хто віскі, хто вино, а третій, взагалі, воду, і не поспішали залицятися до неї.
«Досвідчені», – посміхнулася вона собі, розуміючи, що ті три шуліки мають бажання посперечатися за неї, проте вичікують, хто ж першим запросить її на танок.
– Дозвольте вас запросити? – раптом почула вона голос за своєї спиною. Незнайомець питався англійською.
– А якщо не дозволю? – не повертаючись, запитала вона, розуміючи, що голос той знайомий їй і чула вона його вже не раз.
«Принцип. Ванька Принцип! Той малий, котрого я знаю з десяти років. Він за мною почав бігати, коли мені було 17, а йому 12. Ваня Принцип…»
Він схилився до неї та в самісіньке її вушко прошепотів українською:
– Тоді мені доведеться тобі нагадати, хто завжди був твоїм найкращим партнером у танці.
Ірина різко повернула голову. Вона не бажала вірити ані тим словам, ані тому, що бачила перед собою.
– Дозвольте відрекомендуватися, паняночко, – сказав чоловік. – Сальвадоро де Хампія.
Він говорив голосно, аби усі почули його ім’я.
Вона мовчала, і тут заграло танго. Те, ні з чим не зрівняне, яке не можливо сплутати, адже його грав тільки Ґардель, усі інші лишень імітували старого Карлоса, який ніколи й не був старим, бо залишив цей світ у неповні сорок років.
Він узяв її руку, вона підвелася, і вони злилися у буремній насолоді аргентинського танку, що дарував пристрасть і затьмарював розум.
– Чому ти тут? – питала вона.
– Аби танцювати з тобою, – відповідав він.