– Не бреши мені, бо ти не власник школи танців.
– Але роблю це не гірше за професійного танцюриста, – казав він, жбурляючи її у простір, а потім знову повертаючи до себе.
– Що тобі треба від мене?
– Виключно танок.
– Не бреши!
– Не псуй насолоди.
– Йди ти під три чорти, Принципу!
– Тільки з тобою, Ясинська.
– Я ж старша за тебе.
– Не на стільки, аби у нас нічого не вийшло.
– Я вдова.
– А я затятий холостяк.
– Ти дурень, шпигун і диверсант.
– Я теж радий тебе бачити, клята пропагандистка.
– Чого ти хочеш, Іване?
– Сьогодні – тільки тебе. Я втік заради тебе.
– Не вірю.
– Мені байдуже.
Вона притиснулася до нього, зловила його погляд своїми бездонними очима й мовила:
– Мені теж.
Так вони і стояли, притиснувшись одне до одного, коли скінчилася музика. Вони не чули оплесків зали, адже ще перебували у полоні танго та їхньої давньої дружби, де третій завжди мав піти геть. Тим третім і був Іван Принцип.
Він подякував їй, провів до столику, а сам пішов до бару, де насолоджувався белліні, спостерігаючи, як двоє чоловіків з різних кутків зали йшли до неї. Принцип не зважав на їхні наміри, адже знав напевно, що вона вщент розіб’є усілякі надії самців, бо в житті кохала лишень двох – свого покійного чоловіка-італійця і його вбитого друга Андрія Хворостенка. Ірина була цікавою й вродливою, небезпечною й недосяжною для багатьох. Але не для нього, бо занадто давно він знав її, аби сьогодні втратити знов.
Згодом він запросив її знову, а потім ще раз, і вони танцювали мовчки. В той вечір слова були вже зайві, а своїм мовчанням вони могли сказати набагато більше, ніж пустим базіканням.
Він проводжав її до апартаментів і вони довго стояли на терасі, слухаючи, як хвилі розбиваються об скелястий берег Італії.
– Наче наші надії, Іване, – сказала вона.
– Все ще попереду.
– Може зайдеш? – запропонувала Ірина.
– Можливо. Але не сьогодні, – відповів він, поцілував її у щічку й пішов у протилежному напрямку, де були його апартаменти.
Тієї ночі ні він, ні вона так і не заснули до самого світанку, думаючи про те, якою могла бути їхня спільна доля, якби не кляте життя в Україні.
На ранок вони зустрілися знову.
– В тебе нове тату? – запитав він, розглядаючи надпис на її лівій лопатці.
– Зробила по смерті чоловіка.
– Зрозуміло, – сказав Принцип і далі їв свого круасана.
– Чому ти тут, Іване? Ти ж спеціально приїхав сюди.
– Я не хочу тебе більше втрачати, – щиро збрехав він.
– Годі тобі. Ти ж знаєш, що у нас нічого не може бути.
– Чому?
– Не треба, Іване. Я не вірю твоїм словам. Ти любиш тільки свою професію.
– Я вже не той, ким був до війни.
– Невже? Може розкажеш, що трапилося?
– А війна і трапилися, моя люба.
– Я завжди думала, що ти будеш серед перших, хто стане її синами.
– Так і сталося, Ірочко. Але потім…
Він замовчав і налив їм обом просекко. Підняв свій келих і сказав:
– За тебе, Ірино! За твою цікаву вроду!
Вона розсміялася.
– Скажеш теж. Цікава врода. Чим же вона така цікава?
– Незвичністю. Ти…наче…ти ж знаєш, що мені завжди було складно підібрати слова.
– Тільки у тих випадках, коли справа торкалася жінок. В усіх інших тобі ніколи не бракувало слів, – вона закурила тонку сигарету, випустила дим і раптом сказала:
– До речі, Іване. Як там моя подруга Маша?
– О, не хвилюйся за цю хвойду. Перебийптаха прокладає собі шлях у великій політиці.
– Ти так і не пробачив їй смерть Олексія?
– А ти би пробачила?
Вона не відповіла на таке його запитання, бо знала, що він правий.
– Ну що, Принципе, йдемо на море?
– Пішли, – сказав він, взяв її сумку, і вони закрокували до пляжу.
Вони плавали у водах чистого моря, жартували з дрібниць, дивувалися тому, як живуть люди у вільній країні, згадували власну юність. Вони лежали під променями сонця, вона увесь час покрикувала на нього, аби він натирався кремом, щоби не згоріти на сонці, а у відповідь чула, що чоловіки не натираються. Коли ж вона просила намазати їй спину, він робив це швидко, відводячи очі вбік, одночасно плекаючи бажання вічно торкатися її тендітної оксамитової шкіри.
Він спав, а вона читала. Він прокидався, коли вона засинала і йшов до бару, аби замовити напої та фрукти. Вона розплющувала свої очі й посміхалася йому, а він наливав їй келих шампанського і клав поруч на блюдечко шматочки персика й виноград.
– Наче у дитячому садку, підвечірок, пані журналістка, медіа-діво Російської імперії, – казав Принцип, і їй було приємно слухати той відвертий сарказм.
– Тобі все жарти й жарти. Але ти й досі не сказав, чим займаєшся зараз.