– Бізнесом, – туманно відповідав він.
– Не бреши, Принципе. Ти і бізнес – дві несумісні речі. Це, наче я та хімія.
– Дорогенька, ти ще та хімія. Такі реакції викликаєш у чоловіків, жоден реактив на те не здатний.
– Яким саме бізнесом?
– Прибутковим.
Ірина зняла сонцезахисні окуляри й прищурила свій погляд.
– Іване, мій єдиний чесний залицяльник, чому ти обманюєш мене? Ти ж ніколи не вмів брехати. Щонайменше мені.
– Якби я не вмів брехати, ніколи б не потрапив до розвідки. І ти це знаєш. Навіщо ти влаштовуєш цей допит? Я ж не питаюся тебе, як ти докотилася до такого життя, аби лити лайно на власну батьківщину, розповідати про якихось диких бандерівців й прославляти «руський мір». Ти ж завжди була чесною журналісткою, Ірино. Навіть за Кучми не зламалася. Що вони тобі пообіцяли? Чи, може, вони тебе залякали? Я можу тобі допомогти? Втечемо від усіх. Я придбаю безлюдний острів, оселимося там, народимо дітей й житимемо заради власної насолоди.
– Ми не зможемо. І тобі це прекрасно відомо. Ми не вміємо жити без людей, бути поза соціумом, насолоджуватися таким милим щастям нудних істот. Ми запрограмовані на самознищення і тільки в цьому процесі відчуваємо власну самодостатність.
Увесь час вони розмовляли англійською, аби не виказати себе, бо були народжені, аби жити в таємному світі, схованому від інших, але більш реальному, ніж сама реальність.
– Поцілуй мене, – сказала вона, обвиваючи своїми руками його шию.
Він довго дивився на неї, а потім зняв її руки зі своєї шиї і мовив:
– Якщо я це зроблю, то вже ніколи не зможу зупинитися. Ти хочеш цього?
І тут вона впилася своїми солодкими вустами в його губи. Йому здалося, що той цілунок тривав цілу вічність. І вже не було вороття йому з того пекла, що звалося раєм, він не розумів, як йому жити й діяти далі, бо сталося те, чого він найбільше боявся, коли сідав у літак, який летів на Барселону, а вже зі столиці Каталонії, за три дні він добирався до Італії. Іван Принцип тонув у водах неповторної краси цієї єдиної і жаданої жінки, котра колись давно, іноді йому здавалося, що то було у якомусь іншому житті, обрала не його, а Андрія.
Він пестив її груди, вона запускала руку до його шортів, аж поки він не взяв себе в руки і не зупинився, промовляючи:
– Ми стаємо цікавими для аудиторії.
– Мені байдуже.
– Але ж я молодший за тебе на цілих п’ять років.
– Вихованому чоловікові не личить нагадувати вродливій жінці про її вік, пане Принципе. Ти мав би це знати.
– Я зовсім не те хотів сказати, – він почервонів, як це з ним траплялося в тих рідких випадках, коли відносини з жінкою були щирими, а не становили частину його професії.
– Навіщо ти знову з’явився у моєму житті, Іване? Тепер я вже не відпущу тебе. Андрій… Ми самі обрали свої долі. Він з Мариною, я з Пауло. Сьогодні Андрій жонатий чоловік, Пауло – півтора роки як в могилі. То ж в мене залишився тільки ти.
«О Господи! Як же їй це сказати?! Як відправити на завдання ту, кого хочу до нестями, і тільки зараз зрозумів, що хотів її увесь час, що ми не бачилися?», – думав Принцип.
Того року їй мало виповнитися тридцять сім, і вона цвіла, наче весняна квітка.
Вона була сильною жінкою, народженою для кохання, проте такою, що жила серед страждань і мук. Ніхто й ніколи не бачив її сліз, але вони були, невидимі для інших й необхідні для неї, адже біль стирчав ножем у її серці вже не один рік поспіль.
Принцип подивився на неї, взяв за руку і сказав:
– Час нам насолодитися життям. Іншого ж вже не буде, – і вони пішли до його апартаментів, де він кохав її, наче звір, який усвідомлював, що жити йому залишалося не більш як день.
А потім він посадив її у своє авто, і вони цілий тиждень їздили Італією, заглядаючи у потаємні куточки, насолоджуючись культурою та багатствами тієї країни, де вона завжди хотіла жити, а він – ніколи.
Принцип грав свою роль бездоганно, був ідеальним чоловіком для вродливої жінки, сипав наліво й направо грошима, кляв українську й російську владу, говорив про щастя, яке він пізнав півроку тому, коли назавжди покінчив з Конторою.
Їй кортіло вірити йому і в якусь мить їй здалося, що вона йому повірила, аж поки він не починав говорити про Україну, а вона бачила як, незалежно від його волі та бажання, наливаються кров’ю очі, як блідне шкіра на його обличчі, а на лобі виступає підступний і зрадливий піт.
– Ти не вмієш брехати, Іване. То ж не варто це робити зі мною, – казала вона йому, а у відповідь він затуляв їй рота своїми цілунками.
Вони повернулися до «Розкоші диявола» надвечір. Була неділя. Апартаменти чекали на них, й Ірина хотіла відпочити. Принцип провів її, а потім й сам пішов у протилежному напрямку, аби обдумати те, заради чого він і приїхав до Італії. В нього залишалося ще десять днів, за якими мало прийти прозріння, втеча з едемського міфу, що намалювали розвідники двох країн – України та Росії, втомившись від злочинної ненажерливості своїх правителів і прагнучи зупинити ту криваву бійню.