– Мені сподобалося, – на ранок сказала Меліса, впилася своїми вустами в його губи й пішла геть, аби зустрічати черговий сонячний день, що зароджувався на теренах Італії.
Остаточно вона погодилася на пропозицію Принципа за дві доби до від’їзду. Ірина була спокійна й серйозна, розуміючи, що відтепер стає локомотивом диверсійного механізму, що поставив собі за мету основну ціль, головного ворога, до якого ще ніхто й ніколи не підбирався занадто близько, аби завдати йому шкоди і зупинити його протиправні дії. Казати правду, їй й самій набридло життя в золотій клітці країни, де шалені гроші можна було здобути виключно у потоці брехні, жорстокості, цинізму та сили. Вона була зрадницею власної батьківщини, яка народила її на світ, а дівчинка виросла й пішла своїми шляхами, що стелилися темними стежками по її життю. Ні, вона не відчувала докорів сумління, бо десь у глибині душі давно знала, що той вертеп розкрадання України мав скінчитись якоюсь бідою, горем, трагедією, бо тільки кров могла зупинити ненажерливість, вселяючи страх у всіх та в кожного. Ірина Ясинська була реалістом й суворим скептиком, тому й знала, що неможливо домовитися зі злодіями, брехунами й відвертими покидьками. Їх можна або знищити, або ж залякати, але й для того, аби залякати, частину з них треба знищити обов’язково. Це вона знала напевно. Тому й гуляла дивовижною місцевістю під руку з Принципом, а він розповідав їй бачення операції.
– Ми не знаємо, скільки мине часу від сьогоднішнього дня до завершального етапу. Ціла купа факторів, прогнозувати можна, але все таке крихке, жодної впевненості у діях різних сторін, та й самих цих сторін занадто багато, – казав Іван.
– Тобто, я стаю не просто агентом, а справжнім агентом, який йде на забій і навіть не знає, коли ж це станеться, – із сарказмом відповідала йому Ірина.
Він не помічав її слів, а вів собі далі:
– Ти маєш діяти тільки так, як ми тобі скажемо. На першій фазі, взагалі, жодної самодіяльності! Відтепер ти увесь час будеш під ковпаком, пильним і невидимим оком. Живи, як і жила. Але увесь час знай, де міститься кінцева мета. Слідкуй, думай, відчувай мить, коли потрібно діяти і наблизитись хоча б на півкроку до стін Кремля. Якщо бачиш небезпеку, ховайся, занурюйся у свій світ журналістики та московських галасливих посиденьок. Важко тільки спочатку. Пізніше ти сама зрозумієш, коли настане час. І ось, коли ти це збагнеш, дій. Впевнено, спокійно, а десь і нахабно. Ти не маєш права на помилку, адже вона стане крапкою…
– В моєму житті?
– В усьому, – сказав він. – І в твоєму житті теж.
Вони звернули з дороги і прямували до моря, що лежало під величчю безхмарного неба.
– Почнемо на осінь. Так буде краще. Ми не впевнені, що скоро не розпочнеться війна. Вашингтон тисне, анаконда душить ведмедя, і він буде відповідати. Чим, окрім сили, може відповісти Росія?
– Тільки п’янкою, – пожартувала Ірина.
– Смішно, але не для нас і не зараз. Ворог ухвалює рішення сам, але є ще оточення. На нього і сподіваємось.
– Тобто?
– Тобто, що оточення не дасть йому затягнути усіх їх з собою до могили.
– Ти правий. Багато хто не задоволений ані війною, ані, тим паче, санкціями. Росію ж вони тільки грабують, аби витрачати все на Заході. Якщо Захід стане повністю для них закритим, їхні рахунки заморозять, а нерухомість конфіскують, вони ж на озеро Байкал чи то до Криму не поїдуть.
– Все це так. Але мусимо пам’ятати й те, що у Кремлі є й такі, яким подавай тільки війну. Велику, масштабну, криваву й злу.
– І таких, Іване, не мало. На жаль, вони сьогодні й керують.
– Нехай. Якщо ми зробимо усе вірно, ефект буде ще той.
– То що я маю робити? – вона зупинилася й подивилася йому в самісінькі очі, наче намагалася розгледіти його молоду, проте збентежену кривдою душу.
– Слухатися, – сказав він.
– Ти ж знаєш, що в мене це завжди кепсько виходило. Від самого дитинства.
– Усі ми вчимось чомусь новому впродовж життя.
– Може, ти й правий. Але я не вмію бути слухняною. Просто не вмію.
– Ти мусиш, – він взяв її за руку. – Заради майбутнього.
– Чи потрібне воно мені без Андрійчика? – в її очах стояли сльози, але вони так і не скотилися по її щоках.
– Потрібне! Саме заради його пам’яті і того дня, коли ми причавимо усю ту мерзоту. Ми зробимо це разом, без жодних сентиментів та морально-етичних кодексів. Ми мусимо переграти їх, інакше усі загинемо. В цьому світі не існує справедливості. Є тільки констатація факту смерті, що вже рік гуляє моє країною.